Горлечко кожної пляшки було переплетене шнурком іншого кольору: малиново-червоним, бузиново-зеленим, ожиново-синім, шипшиново-жовтим, сливово-чорним. В останній пляшці, перев’язаній коричневим шнурком, було вино, про яке я навіть ніколи не чув. На етикетці було написано «Особливе, 1975 року», чорнила вже вицвіли до кольору спитого чаю. Але всередині дзижчав цілий вулик таємниць. Від них неможливо було врятуватися: вони шепотіли, висвистували, сміялися. Ми вдавали, що нам начхати на їхні витівки. Ці вже дилетанти… Виноград там навіть поряд не лежав. Вони були простолюдинами, і ми не хотіли пускати їх у своє коло. Але все ж була в цих шести піратів якась приваблива зухвалість, хаотичне поєднання ароматів і образів, від якого захиталися витримані марочні вина. Звичайно ж, заговорити з ними першими було нижче нашої гідності. Але… Як же мені того кортіло! Мабуть, мене з ними поєднував мій плебейський післясмак чорної смородини.
З льоху було чути все, що відбувається в будинку. Про події ми дізнавалися завдяки тому, як приходили й відходили наші більш толеровані колеги: п’ятничного вечора дванадцять пляшок пива і сміх у передпокої; учора вночі – пляшка червоного каліфорнійського, такого молодого, що танінами [1] Таніни – дубильні речовини, що містяться в червоному вині й надають йому терпкий смак. (Тут і далі прим. перекл.)
аж тхне. Минулого тижня був день його народження – тож пішла маленька пляшка «Моет» – так зване «дівчисько», найбільш показовий і самотній пляшковий розмір, – а зверху долинав ностальгійний стукіт кінських копит і звуки пострілів. Джею Макінтошеві виповнилося тридцять сім. Одразу не помітиш, та в його очах кольору синього винограду піно нуар застиг дещо ніяковий і розгублений вираз людини, що втратила свій шлях. П’ять років тому Керрі це приваблювало. А тепер збентеженість стала їй не до смаку. Його пасивність, а надто вже прихована за нею впертість, дуже її дратувала. Точнісінько чотирнадцять років тому Джей написав роман під назвою «Три літа з Джо Хміль-яблуком». Ви, звісно, чули про нього. Його нагородили Гонкурівською премією і переклали двадцятьма мовами. Публікацію відсвяткували трьома ящиками марочної «Удови Кліко» 76-го року – випили її занадто рано, щоб віддати належне, та врешті-решт Джей завжди був таким – накидався на життя так, наче воно ніколи не вичерпається, наче те, що закорковане в ньому самому, ніколи не пересохне, а успіх йтиме за успіхом у вирі безкінечного святкування.
Тоді ще не було ніякого винного льоху. Ми стояли на камінній полиці, просто над його друкарською машинкою – на щастя, як він казав. Коли Джей завершив свою книжку, то відкоркував останню з моїх товаришок 62-го року і дуже повільно випив її, а коли вино скінчилось, то ще довго крутив у пальцях бокал. Потім він підійшов до камінної полиці. Постояв там якусь мить. Тоді усміхнувся й доволі невпевнено пішов назад до свого крісла.
– Наступного разу, мій любий, – пообіцяв він. – Залишимо до наступного разу.
Бачте, він говорить зі мною, бо колись і я до нього заговорю. Я його найстаріший приятель. Ми розуміємо один одного. Наші долі переплетені.
Ясна річ, ніякого «наступного разу» так і не сталося. Про телевізійні інтерв’ю, газетні статті й огляди тепер і мови не було. В Голівуді зняли екранізацію з Корі Фельдманом, у декораціях американського Середнього Заходу. Минуло дев’ять років. Джей написав частину рукопису під назвою «Відважний Кортес» і продав «Плейбою» вісім оповідань, які пізніше були перевидані під однією обкладинкою видавництвом «Пінгвін букс». Літературний світ чекав на новий роман Джея Макінтоша – спочатку з нетерпінням, потім із занепокоєнням, із цікавістю і, врешті, з байдужістю.
Звісно, він усе ще писав. На сьогодні готові сім романів із назвами на кшталт «Ген І-зуза», «Псі-птаство з Марса» та «Побачення з С. Мертю» – всі видані під псевдонімом Джонатан Вайнзеп, і за всі він отримав непогані гонорари, які й забезпечували йому доволі комфортне існування всі ці чотирнадцять років. Він купив комп’ютер – ноутбук «Тошиба»; умощував його в себе на колінах, так само, як і вечері з напівфабрикатів, які готував собі в ті вечори – вони ставали дедалі частішими, – коли Керрі працювала допізна. Він писав огляди, статті, оповідання та газетні колонки. Читав лекції слухачам письменницьких курсів, вів семінари з письменницької майстерності в університеті. Він стверджував, що буцімто має так багато справ, що геть ніколи займатися власною роботою – і сам кепкував із себе, з письменника, що не пише. Коли Джей так казав, Керрі дивилася на нього, стиснувши губи в тоненьку нитку.
Читать дальше