Джоан Гарріс - Ожинове вино

У льосі чужинці, що стояли позаду нас, ніяк не вгамовувалися. Чи то через музику, а чи в повітрі цього приємного весіннього вечора було розлито якесь відчуття можливості, але вони розвинули кипучу діяльність: клекотіли у своїх пляшках, деренчали одне об одного, підстрибували від нетерпіння, бо їм кортіло говорити, відкритися, випустити свій аромат у повітря. Можливо, саме це й примусило його спуститись – було чутно, як він тупав грубими, нетесаними сходами. Джею подобався льох; там було прохолодно і втаємничено. Він повсякчас приходив сюди – просто щоб помацати пляшки і провести пальцями по припорошених стінах. Я завжди радів його появі. Мов барометр, я відчуваю його емоційну температуру щоразу, коли він близько підходить до мене. До певної міри, я навіть можу і думки його прочитати. Я ж казав, між нами відбувається якась хімія.

У льосі було темно, єдиним джерелом світла була тьмяна лампочка під стелею. Ряди пляшок – більшість із них нічого не варті, але Керрі вони до смаку – розташовані на полицях вздовж стін; інші тісняться в ящиках на підлогових плитах. Проходячи, Джей легким рухом торкався пляшок, низько нахиляючи до них обличчя, ніби намагаючись уловити ув’язнені всередині літні пахощі. Двічі чи тричі він брав якусь із пляшок і вертів її в руках, а потім повертав на полицю. Пересувався без цілі й напряму, просто йому подобалися вологість і тиша у льосі. Тут навіть притишувався звук лондонського дорожнього руху, і якоїсь миті він відчув спокусу лягти просто на гладку, прохолодну підлогу й заснути, можливо, навіки. Ніхто б його тут не шукав. Та Джей, навпаки, почувався дуже бадьорим, збудженим, неначе тиша прочистила йому мозок. Утім, в атмосфері відчувалася якась напруга, ніби щось от-от має статися.

Нові пляшки стояли в коробці, у далекому куті льоху. Перед нею була поламана драбина; він відсунув її й із зусиллям підтягнув коробку до себе. Навмання витягнув пляшку й підніс її до світла, щоб роздивитись етикетку. Вміст був чорнильно-червоним, а на дні накопичився товстий шар осаду. Йому раптом здалося, що всередині є ще дещо, якась форма, але то був лише осад. Нагорі, десь на кухні, усе ще грало радіо, налаштоване на хіти 1975-го року – тепер звучала передріздвяна «Богемська рапсодія», стиха, але цілком розбірливо, – і його охопило тремтіння.

Повернувшись до кухні, він із цікавістю оглянув пляшку – шість тижнів тому, коли приніс її додому, він заледве зиркнув на неї: воскова печатка на горлечку, коричневий шнурок, надписана від руки етикетка – «Особливе 1975 року», – порох із льоху надавав їй вельми занехаяного вигляду. Цікаво, чому він саме її витяг із забуття. Мабуть, ностальгія, хоч його почуття до Джо все ще були надто суперечливими, щоб він міг дозволити собі розкіш ностальгії. Злість, ніяковість, шалене бажання накочувалися на нього крижаними й гарячими хвилями. Стариганю. Шкода, що ти зараз не тут, зі мною.

У пляшці щось хлюпало й підстрибувало. Її товаришки, що зосталися у льосі, деренчали й танцювали у відповідь.

Іноді це стається випадково. Чекаєш роки, аж раптом чи то планети стануть, як треба, чи то відбудеться несподівана зустріч, а чи заскочить тебе натхнення – правильні обставини складаються на свій розсуд, тишком-нишком, без фанфар та попереджень. Джей думає, що це доля. Джо вважав це магією. Та іноді все це – просто якась хімія: щось у повітрі, якась непомітна дія, що призводить до раптових, невідворотних змін.

Джо називав це алхімією дилетантів. Магією повсякденних речей. Джей Макінтош потягнувся по ніж – зрізати печатку.

Минуло багато років, але вона вціліла. Його ніж зрізав її, а під нею виявився добре збережений корок. За якусь мить у повітрі розлився такий гострий аромат, що йому залишалося лише перетерпіти, стиснувши зуби, поки запах намагався нав’язати йому свою волю. Пахкотіло чимось землистим і кислим, наче від води в каналі спекотного літнього дня, а різкість пахощів навіяла йому думки про овочерізку та приємний аромат щойно викопаної картоплі. На якусь секунду ця ілюзія здалася йому такою реалістичною, що він, власне, ніби опинився там , у тому місці, якого більше не існує, – там Джо спирався на лопату, а з підвішеного за гілочку дерева радіо звучало «Випускайте клоунів» [4] «Випускайте клоунів» ( англ . «Send in the Clowns») – пісня Стівена Сондгейма для мюзиклу «Маленька нічна музика» (1973). або «Я не закоханий» [5] «Я не закоханий» ( англ. «I’m not in Love») – пісня британського гурту «10сс» із альбому «Оригінальний саундтрек» (1975). . Несподівано ним оволоділо захопливе збудження, і він плеснув трохи вина в бокал, намагаючись не пролити від жагучого бажання. Воно було темно-рожевим, наче сік папаї, і ніби нетерпляче видряпувалося вгору по стінках бокала, бо йому кортіло якнайскоріш випробувати своє чаклунство на плоті Джея. Він споглядав за ним із сумішшю недовіри та прагнення. Якась частинка його дуже хотіла випити це вино – бо саме цього й чекала довгі роки, але він усе одно вагався. Рідина в бокалі була каламутною, в ній плавали цятки якоїсь брунатної речовини, схожої на іржу. Він раптом уявив, як випиває це, потім стискає горло від ядухи і валиться в агонії на кахельну підлогу. Бокал зупинився на півдорозі до його вуст.