Джоан Гарріс - Ожинове вино

Знайомтеся – Керрі О’Ніл, уроджена Кетрін Марсден – двадцятивосьмирічна білявка з короткою стрижкою та приголомшливими зеленими очима, в яких Джей так і не розпізнав кольорові контактні лінзи. Журналістка, що прославилася завдяки телебаченню та «Форуму» – нічному ток-шоу, де популярні літератори та другорядні знаменитості обговорювали злободенні соціальні проблеми під авангардний джаз. П’ять років тому вона б посміхнулася, почувши ці його слова. Та, зрештою, п’ять років тому «Форуму» ще не існувало, а Керрі писала в «Індепендент» [2] Британська щоденна газета, з 2016 р. – новинний інтернет-портал. колонку про подорожі й працювала над книжкою під назвою «Шоколад: феміністський погляд». Світ був сповнений можливостей. Книжка вийшла з друку два роки по тому, саме на хвилі загального інтересу. Керрі виявилася фотогенічною, добре продаваною та популярною. В результаті вона з’явилася в декількох легковажних ток-шоу. Її фотографували для «Марі Клер», «Татлера» та «Я!» [3] Популярні європейські журнали для жінок. , проте вона швидко запевнила себе, що їй немає до того діла. У неї був будинок у Челсі, невеличка квартирка в Нью-Йорку, і вона обмірковувала, чи не зробити ліпосакцію на стегнах. Вона подорослішала. Просунулася далі.

Утім, із Джеєм цього не відбулося. П’ять років тому він наче уособлював темпераментного митця: пив пів пляшки горілки «Смирнофф» на день – така собі приречена, понівечена, сповнена романтики фігура. Він сколихнув у ній материнські інстинкти. Вона збиралася привести його до ладу, надихати його, а він натомість створив би чудову книжку – таку, щоб осяювала життєві шляхи й повністю завдячувала б їй одній.

Але нічого з того не сталося. На шмат хліба він заробляв низькопробною фантастикою – дешевими виданнями у паперових обкладинках з багряними хмарами. Він жодного разу не наблизився до зрілості й лукавої мудрості своєї першої книжки, ба більше – навіть не намагався наблизитись. Попри всі похмурі мовчанки, Джей насправді не міг похвалитися бурхливим темпераментом. Він ніколи не піддавався імпульсивності. Ніколи по-справжньому не сердився, ніколи не втрачав контролю. У бесідах він ані інтелектом не блищав, ані в’їдливістю не інтригував. Навіть його пияцтво – єдиний уцілілий його вибрик – тепер сприймалось як безглуздя: наче людина вперто виряджається в застарілі шати своєї юності. Він цілими днями грав у комп’ютерні ігри, слухав старі записи та дивився старі фільми на відео. Застряг у підлітковому бунті, наче голка програвача в канавці платівки. Керрі почала думати, що, мабуть, зробила помилку. Він не хотів дорослішати. Не бажав, щоб його рятували.

Порожні пляшки свідчили про інше. Джей переконував себе, що випивав він із тих само причин, що й писав сякі-такі фантастичні твори. Не для того, щоб забутися, а щоб пам’ятати , щоб відкрити минуле і знову опинитися там, наче кісточка в гіркому плоді. Він відкорковував кожну пляшку і починав кожне оповідання з таємним переконанням, що саме зараз йому дістанеться чарівний еліксир, який його відновить. Але чари, як і вино, без правильних умов не спрацюють. Джо міг би йому багато про це розповісти. Інакше хімія не відбудеться. Букет зіпсований.

Гадаю, мені здавалося, що все має початися саме з мене. У цьому була б певна поезія. Врешті-решт, ми ж поєднані – він і я. Але ця історія починається з іншого марочного вина. Власне, я не проти. Краще вже бути його останнім, ніж його першим. У цій історії я навіть не головна дійова особа, та я був тут раніше, ніж з’явилися Особливі, і все ще буду тут, коли їх випорожнять. Я можу собі дозволити й почекати. До того ж, витримане Флері треба неквапом розсмакувати, а я не був упевнений, що його піднебіння готове до таких вражень.

Лондон, весна 1999 року

Був березень. Несподівано теплий, навіть у льосі не було зимно. Джей працював нагорі: ну як працював – на свій манер, із пляшкою під ліктем та телевізором, що стиха базікав. Керрі була на якійсь вечірці з нагоди нової премії для письменниць молодше двадцяти п’яти років, тож у будинку було тихо. Джей користувався друкарською машинкою, коли займався «справжньою», як сам це називав, роботою, а для фантастики в нього був ноутбук. Тож за наявністю чи відсутністю стукоту клавіш завжди можна було вгадати, що саме він пише. Він спустився вниз після того, як пробило десяту. Налаштував радіо на якусь ретрохвилю, і було чути, як він вовтузиться на кухні й тупотить по теракотових підлогових кахлях. Поряд із холодильником був невеличкий бар. Він відчинив його, засумнівався і знову зачинив. Відчинилися дверцята холодильника. Там, як і всюди, домінували смаки Керрі. Сік з паростків пшениці, салат із кускусом, молодий шпинат, йогурти. Джей подумав, що йому зараз дуже хочеться величезний бутерброд з беконом і смаженим яйцем та кухоль міцного чаю. Він знав, що це бажання якось пов’язане з Джо та провулком Поґ-Гілл. Нічого особливого, просто асоціація, яка часто виникала, коли він намагався писати. Та все це давно скінчено. Суцільна примара. Він насправді не відчував голоду. Натомість закурив цигарку – заборонена розкіш, яку притримував для тих митей, коли Керрі не було вдома – і жадібно затягнувся. З хрипкого радіо почувся голос Стіва Гарлі – він співав «Розвесели мене», пісню якраз із того далекого, неминучого літа 75-го року, і на якусь мить Джей відкрив рота, щоб підспівати: «Приходь до мене й розвесели-и-и-и мене», – і кухнею розкотилася самотня луна.