Джоан Гарріс - Ожинове вино

Він знову кинув погляд на вино. Рух, який йому ввижався, наче припинився. Аромат став злегка солодкуватим, якимось аптечним, схожим на мікстуру від кашлю. Він ще раз подивувався, навіщо йому знадобилося принести сюди цю пляшку. Ніякого чаклунства не існувало. Натомість Джо змусив його вірити у дещо інше – чергова витівка старого афериста. Але його розум наполягав на тому, що в цьому бокалі щось таки було. Щось особливе.

Він так зосередився, що не почув, як за його спиною до кухні зайшла Керрі.

– А, то ти не працюєш.

Її вимова була чистою, й ірландського акценту в ній було рівно стільки, щоб захистити її від звинувачень у походженні з привілейованого класу.

– Знаєш, якщо ти вже зібрався налигатися, міг би й відвідати вечірку зі мною. Для тебе це була б чудова нагода познайомитися з новими людьми.

Вона зробила особливий наголос на слові чудова , втричі подовживши другий склад. Джей повернувся до неї, не випускаючи з рук бокала. Його голос звучав глузливо.

– Знаєш, я насправді повсякчас знайомлюся з чудовими людьми. Усі ці навкололітературні чувачки – просто чудові люди. Особливо мені подобається, коли якась із твоїх молодих зірок підкочує до мене на якійсь із таких чудових вечірок і каже: «Гей, це ж ти той самий Джей Як-тебе-там, що написав оту чудову книжку?»

Керрі перетнула кімнату, стукотячи плексигласовими підборами по кахлях, і налила собі чарку «Столичної».

– А тепер ти поводишся не тільки по-дитячому, а й антисоціально. Якби ти колись зібрався написати щось серйозне замість того, щоб марнувати талант на всіляке сміття…

– Чудово , – вишкірився Джей і цокнувся з нею. Пляшки, що залишилися в льосі, весело задзеленчали, ніби від приємного очікування. Керрі зупинилася й прислухалася.

– Ти щось чув?

Джей похитав головою – на його обличчі все ще була усмішка. Вона підійшла ближче і придивилася до його бокала та до пляшки, що й досі стояла на столі.

– До речі, що це за гидота? – Голос був дзвінким і різким, як звук її прозорих підборів. – Це якийсь коктейль? Сморід просто жахливий.

– Це вино, яке робив Джо. Одна з шести пляшок, – він розвернув пляшку, щоб прочитати етикетку. – «Хміль-яблуко, 1975 року». Чудовий вінтаж.

Поряд із нами й навколо нас радісно бродили вина. Нам було чути, як вони шепочуть, наспівують, кличуть, підстрибують. Вони сміялися заразливим безтурботним сміхом, наче закликали до зброї. «Шато-Шалон» бурмотів собі під ніс щось несхвальне, але в цій піднесеній карнавальній атмосфері він звучав відвертим заздрісником. Я помітив, що й сам приєднався до них – дзеленчав у своєму ящику, наче проста молочна пляшка. Я забувся від очікування, від усвідомлення, що щось неодмінно має статися.

– Пфе! Господи! Не пий це! Його треба вилити, – Керрі вичавила з себе смішок. – До того ж, це огидно. Некрофілія якась, чи щось таке. Не можу навіть уявити, навіщо ти взагалі вирішив принести його додому, враховуючи обставини.

– Я хотів лише випити його, люба, а не трахнути, – пробурмотів Джей.

– Що?

– Нічого.

– Прошу, любий, вилий цей непотріб. Там, мабуть, сила-силенна гидотних бактерій. Або щось навіть гірше – антифриз, наприклад. Ти ж знаєш характер старого, – улесливо вмовляла вона. – Краще я наллю тобі горілки.

– Керрі, припини розмовляти зі мною, як моя мама.

– Тоді припини поводитися по-дитячому. Заради бога, чому б тобі не подорослішати?

Це була її одвічна пісенька.

– Це вино зробив Джо, – вперто одказав він. – Я й не чекаю, що ти зрозумієш.

Вона зітхнула, набурмосилась і відвернулася.

– Ой, та будь ласка. Ти ж завжди так робиш. Так зациклився на тому старому педику, що можна подумати, буцімто він тобі батько чи ще якийсь родич, а не просто брудний трухлий покидьок, прихильник юних хлопчиків. Атож, будь зрілою, дорослою людиною й отруїся. Якщо помреш, то, може, на спомин надрукують додатковий тираж «Джо Хміль-яблука», а я зможу продати твою історію в «ТЛС» [6] TLS (Times Literary Supplement) ( укр. Літературний додаток до газети «Таймз») – щотижневий літературно-критичний журнал, що видається у Великій Британії з 1902 р. .

Та Джей пропускав її слова повз вуха. Він підняв бокал до обличчя. Запах удруге вдарив йому по ніздрях – невловимий сидровий запах будинку Джо, де завжди тлів ладан, а на кухонному підвіконні в ящиках росла помідорна розсада. На мить здалося, ніби він щось почув – брязкіт розбитого скла, мов на шикарно сервірований стіл упала люстра. Він зробив ковток.