Віктор Гребенюк - «Ефект Вертера» та інші новели

Удосвіта заввиділи – щось мрячить перед ними. Наче рідколісся. Підійшли ближче – еге, так це ж і є те Чернече поле! Це ліс хрестів!

Ще обвиті ранковим туманом, повкопували свої хрести поруч. «Шкода, що не освячені», – подумав Опанас. Одначе хай і так. Стали, помолилися. Що ж, треба вертаться, доки не розвиднілось.

Тільки взялися йти – аж гледь: те рідколісся оточене… цепом червоноармійців! Отакої, Опанаса аж в холодний піт кинуло. Добра не жди.

– Вы задержаны! – гаркаво гукнув, очевидно, їхній начальник. – До выяснения обстоятельств обязаны безоплатно работать в местном трудотряде.

Таких, як вони, виявилося чимало. Збили їх в один гурт. Усе більше селяни, та траплялись на вид і робітники, й міщани, а один бородань наче батюшка. Опанас до праці охочий, міцний хазяїн, однак не до безоплатної, та ще й на більшовиків. А коли виявилось, якá то на них чекає праця, то всі геть похнюпились, аж руки опустились: пиляти хрести. Одним їх викопувати, другим підносити, третім різати цурпалки, як на дрова.

– Дровозаготовка на зиму, – почувся все той же голос. – План горит.

Опанаса поставили біля одних кóзлів із бороданем. Він і справді виявився священиком.

Стоять, ріжуть.

– Гріх нам великий, отче, що ми таке чиним, – тихо каже Опанас, утинаючи на поліна вже котрого хреста. – Гріх непрощенний.

– Гріх, – одповідає батюшка, не покидаючи пилки. – Та я не готовий до мучеництва. Я прибув сюди тільки щоб освятити хрести. І того не встиг. Хто готовий – нехай покине роботу і стане під кулі. Та таких тут, як видно, нема.

– А ви, отче, благословили б? – питає Опанас і вже спиняє пиляти.

– І як би то мало буть? Інших посила на смерть, а сам – у кущі? Е ні, пиляймо разом. А Господь усіх бачить. І тих, хто вкопав, і тих, хто викопав, і тих, хто повернув голоблі… І цього начальника. Мій, до речі, бувший парафіянин, із вихрестів.

Так вони орудували пилами й сокирами до обіду. Потім узялися полуднувати якусь мізерію, що їм дали, посідавши у затінку крислатого величезного дуба. Навколо нього по розлогому полю і вкопували хрести. Хоча зголодніли, та їжі не можна було вбити в душу.

– «Над ріками Вавилона, там сиділи ми і плакали, як Сиона спогадали. На вербах її повішали ми псалтирі наші» [2] Біблія, Пс. 137:1–2, пер. П. Куліша й І. Пулюя. , – тихо промовив батюшка.

Відтак узялися знову. Хрести все підносили й підносили, а коли біля кóзлів накладалась гора полін, їх забирали важити. Урешті хрести кінчились і почулась команда до відпочинку.

Відпочивати дозволили, проте додому не відпускали. Поселили на ніч в бараках.

На другий день вивели всіх і так-сяк пошикували. Вийшов перед ними все той же командир:

– Не хватает к плану. Не так много, но не хватает. Так что пилить вон то дерево! – показав на того розлогого дуба, що єдиний височів посеред Чернечого поля.

Праця виявилась ой непростою. І Опанас із батюшкою, і скілька інших рубаїв, міняючи одні одних, заливаючись потом, з усіх боків намагались упокорити велетня. Робота просувалась повільно. Та все ж мало-помалу дуб почав стрепенатись, похилятися то в один бік, то в другий, усе дужче, все дужче і врешті зі стогоном валитися додолу.

– Берегись! Берегись! – загукали конвоїри.

– Бородача, бородача привалило!

Опанас і не вгледів, коли панотець відійшов і опинився на тій стороні, в яку востаннє похилився дуб.

Усі підбігли: ні, надій нема. Гігантський опасистий стовбур усією масою розчавив людське тіло.

– Запишите как несчастный случай.

– Есть!

– Гей, люди!!! Погляньте сюди!!! Погляньте сюди!!! – несамовито загорлали рубачі.

Усі, й робітники, й червоноармійці, мерщій заюрмились навколо пня – і змовкли.

Аж перегодом:

– Що ж се таке?

– Что это?

Через увесь здоровенний пень пролягало зображення хреста, рівне і темне, мовби хтось оце щойно взяв квача й вохрою акуратно провів через усі річні кільця.

Лаврін із синами збирались до млина. Слава Тобі, Господи, схаменулися більшовики, дозволили торгівлю, і голод минув. [3] У 1919–1921 рр., за часів «воєнного комунізму», торгівля в Радянській Україні була під забороною. Внаслідок цієї політики й посухи настав голод 1921–1922 рр. Цей рік удався врожайним, тож є що змолоть, буде що й продать.

Уже як зібралися і лишилось сказати «вйо!» – прибіг Стець, п’яничка й ледащо, ба й торбохват, щось держачи в полотнині. Лаврін шевцював, а Стецеві наказав, щоби не приходив більш: доволі робити в борг для ледацюги непросипенного. Та ось прибіг: либонь, десь дістав копійчину.