Віктор Гребенюк - «Ефект Вертера» та інші новели

Хлопці усміхнулись: певне, щось згадали з гімназійних пустощів.

– Про те, що сталося з вами (та й далеко не з одними вами), а з багатьма іншими ще станеться, є знаменитий вислів: «Революція пожирає своїх дітей». Річ не про канібалізм, як ви розумієте. Це вигукнув Жорж Дантóн, засновник революційного трибуналу за часів Великої французької, коли за вироком того ж трибуналу везли на страту вже його. І в цих словах – уся революція. Будь-яка, і ця наша теж. Бо є закони природи і є закони суспільства, пожирання ж своїх дітей – невідворотний суспільний закон.

– Далі, – зацікавлено підсунулись юнаки, одразу якісь зібрані й зосереджені.

– Усяка революція починається з боротьби проти спільного ворога, і це гуртує, хоч би які були відтінки між революціонерами. Потім боротьба переходить між своїми, шукаючи ворогів, потому – поміж ще більш своїми, й так далі. Розстріли, розстріли, розстріли… Врешті приходить Наполеон, недавній революційний генерал, і возсідає на трон (трон же порожній, короля стратили), і прорікає: «Громадяни, революція скінчилась». Тоненький прошарок нових здобуває владу. Ну а народ, як завжди, залишається в дурнях. Так буде й цього разу. Хай Троцького там, чи Лєніна, чи кого там іще й не назвуть царем-батюшкою, – не в тому річ. Знову буде монарх, і знову – дворянство… Як завжди по революції, так і тепер. Тільки ваших гарячих голів шкода. Бо до гарячих сердець – треба холодних голів. Не потрібні ви вже новій владі, ви їй уже небезпечні.

– А Ґольдман?

– Ґольдману теж не позаздриш. Вас революція пожирає на сніданок, ну а його пережує на обід, чи на вечерю то вже напевно. Хоч має й холоднішу голову, ніж ви, але ж – «марнота марнот, геть усе марнота», як писав Еклезіаст.

Так вони говорили про революцію та багато про що – цілий вечір аж за північ. А коли прорипіли двері, якось так ненадіяно, то відчули, що головного чогось і не встигли сказати.

– Ваше последнее слово? – запитав Ґольдман юнаків, прочитавши вирок.

– Висповідатись в Отця, – відповіли обидва в один голос.

Опанас Хлібник віз хреста. На самому споді хури. Не на похорон, ні, – радше навпаки. Пішов поголос межи люду, що десь на Поділлі, на якомусь то Чернечому полі, трохи не під самісіньким кордоном Совєтів із Польщею, треба від кожної хати вкопать великого хреста – і за ту хату Матінка Божа вимолить у Всевишнього життя і достаток. Мовляють, що якомусь побожному чоловікові таке видіння було.

Він хотів узять із собою й Наталку, бо вже обробились коло землі, а погода стоїть гарна, однак вирішив удома лишить, при дітях та при громаді, в такий ще непевний час. Поїхали удвох із сусідським Прокопом. Його, щоправда, Ївга всілася-таки з ним. Отак двома хурами і скрипіли колісьми, з одного кінця республіки в другий.

Їхали краями, що тут і там позначені нещодавніми воєнними хурделицями. Онде погорілі хати, й осьде поруйновані будинки, а про шляхи то й не казать… Однак усюди червоні прапори, та як-небудь почіплені гасла, та портрети Леніна й Троцького коло них.

Недовго, щоправда удвох і скрипіли.

Путівцями, манівцями на биту дорогу, що вела, як кажуть, до Чернечого поля, збиралося все більше таких, як вони. Кожен віз, а дехто, котрий зблизька, й ніс на плечах свого хреста. Цілі вáлки скрипіли у тиші, зусебіч стікаючись на велику путь. Їхали без гомону, як то звично для ярмарчан, без пісень, як ведеться у веселян, їхали мовчки, і в осінньому прозорому роздоллі було чутно лишень скрип сотень коліс. Та, либонь, і тисяч, коли глянути на простець ген попереду й ген позаду.

Як, звідкіля в поруйнованій країні миттю поширилась ця чутка? І чому тисячі возів виїхали з уцілілих обійсть Полтавщини, Херсонщини, Луганщини, із-під Житомира, із-під Катеринослава – і разом посунули Бозна-куди, на якесь Чернече поле вкопати кожен свого хреста? Годі сказати. Ніхто не знав. Тільки їхали, скрипіли колесами і мовчали.

За кілька день, ближче до того Чернечого поля, стали їм попадатися ті, які верталися звідти. Похмурі, зарослі, крізь зуби казали, що не пускають більшовики на те поле, по всіх шляхах і дорогах виставили загони, завертають назад, ще й погрожують, тож люди полишають вози у місцевих селян і стежками вночі несуть на собі свої хрести. Інші ж просто, аби лихо тихо, вертаються від більшовицьких постів додому.

Опанас із Прокопом вирішили не доходячи минаючи і собі понести свій вантаж у руках. Ішли перш якимись курними дорожинами, потім кривулястими стежками, а потому й чистими полями, куди серце казало.