Та був ще один чоловік, який лише спостерігав, як вирували пристрасті серед новинарів, але не встрягав у дискусію. Сергій Павлович, завредакції. Ви собі, колеги, балакайте, рішення все одно за мною. Але він слухав аргументи й контраргументи і все більше вагався: давати сюжет про самогубство школярки в ефір чи не давати? Авжеж, зроблено все так професійно, і нарешті ми обскакали тих чваньків із Третього. Рейтинг, да, рейтинг цього дня нам забезпечено. Але як дослухатись, то й Артем має рацію… То що?
– То що, Сергію Павловичу? Цейтнот! – показують на студійний годинник.
– Даєм. Профі ми чи не профі? І далі протягом дня: рука на пульсі, розвиток теми. Поліція, патологоанатом, знайти того коханого, і ще раз до матері, – словом, все по повній програмі. Поїхали!
І все стало на свої місця. Вийшов «Ранковий сполох» із сюжетом, потім ще кілька разів у новинах, усе з новими подробицями. А ще безліч інших сюжетів, і біганина, і зустрічі, і дзвінки, і візити, і виклики до начальства, і листи електронкою, і гримання на підлеглих, і «молодці!» до підлеглих, і все як білка в колесі: сказано – відділ новин. Навіть не подзвонив додому до Віки. Зрештою, рідко якого дня згадає. Дівча приходить зі школи, обідає, потім сідає за домашку, а вже як тато вертається з роботи пізно ввечері, то і домашка готова, і посуд помито, і сніданок на завтра в холодильнику… Вона славна, в усьому заступила маму, хоч і лише десятий клас.
Так і сьогодні. Подзвонити знову забув, але це ж як завжди. Посуд помито, книжки й диски – в акуратний стосик біля комп’ютера… А якщо кудись іде, то лишає записку: «Пішла на дискотеку» чи «Пішла до Лєнки»… Так і сьогодні, записка.
«Таточку, я тебе дуже люблю, але ще дужче Володю, а він сьогодні женився. Вибач. Прощай».
Сергій Павлович ще не второпав записки, як задзвонив мобільник. Карпенко, друзяка, дзвонить:
– Старий, я шось не поняв, я тут проїжджав Київським шосе – по-моєму, твою Віку бачив. Шо вона тут робить в таку пору? Ти там пильнуй. Ну пока!
Як ошпарений вистрибнув з квартири! стрибнув у машину! помчав порожніми вулицями на Київське шосе! здалеку побачив мигтливі вогні!! виплигнув з машини – й закляк.
Мигтіли сполохи «швидкої», і поліції, і знімальна група Третього регіонального робила сюжет.
Як є щось, про що кажуть:
«Глянь: ось нове!» —
то воно вже давно було у віках,
які були перед нами.
Еклезіаст, 1:10
Священика вкинули до камери першим. Крізь ґрати ясніла сонячна днина, і трохи оговтавшись та втерши кров з обличчя, він узявся розглядати своє тимчасове пристанище. Аж геть тимчасове, бо то камера смертників, отець уже знав.
На всіх чотирьох стінах не було живого місця від написів. «Умираю за правое дело, товарищи». «Будьте прокляті, кати!». «Помилуй нас, Господи». «Да здравствует Мировая революция!»… Безліч цих передсмертних криків тут видряпано, а деякі, вочевидь, написано кров’ю, – від долівки й до рівня людського зросту. А ще вище ледь виднілася глибоким шрамом затинькована п’ятикутна зірка: певно, хтось іще за царизму закарбував, а нова влада затинькувала.
Ближче до вечора, коли ґрати вже не відкидали тіні, двері важко зарипіли знов і до камери штовхнули ще двох. То були юнаки; їх, схоже, тяжко голомшили, тож вони не хутко прийшли до тями. Отець допоміг їм підвестись і посадив на лаву.
Спершу вони дивились – один вгору, другий перед себе – тупими безбарвними поглядами. Потому в погляди стали повертатись думки, хаос думок.
– Ніколи б не погадав… – насилу спромігся врешті один. – У страшному сні не приснилося б…
– Ґольдман… Він, бачте, революціонер. А ми – «петлюрівське охвістя».
– А як разом червоного півня під графський маєток підклали? А як із Врангелем воювали? А як гетьманців розстрілювали? І саботажників? Усе ж були разом! Що ж за сволота нас оббрехала?
– І чому Ґольдман повірив?
– Простіть, браття, – втрутився в розмову отець. – Я так розумію, вашим слідчим теж був Соломон Ґольдман. І ви були бойовими товаришами.
Тільки зараз юнаки помітили, що їхній співкамерник – душпастир: і з виду, і з мови. Тож один мляво відповів:
– Піп… Яка нам з тобою балачка? Ми й церкву одного разу з димом пустили…
Другий приглянувся:
– Та це ж наш гімназійний. Що Закон Божий викладав. Забув, як звати…
– Я вас теж упізнав, але як звати – забув. Ви кепсько вчились. Те, що безбожники, – то ця камера нас помирить, в ній нема часу на ворожнечу. Але маю вам дещо нагадати з історії. Не священної, а просто з історії, ви з неї теж, пригадується, тікали.
Читать дальше