Валентин Чемерис - Княгиня і хан

І ось наставав дівич-вечір… (Дівичем – сьогодні вже напівзабуте, колись таке колоритне слівце – називали й того хлопця, хто беріг свою невинність.) А вже дівич-вечір – обрядова вечірка молодої напередодні весілля, прощання з дівуванням.

Коли дівчина збиралася заміж, на дівич-вечорі, і відбувалося обрядове розплетення коси нареченої.

Розплітаючи нареченій косу, її подружки співали пісень:

У піснях оспівувалася жалоба за косою, як символом дівування:

На дівич-вечорі дівчата-подружки нареченої вили гільце: деревце або гілку сосни оздоблювали квітами та стрічками. Гільце символізувало незайманість, красу і молодість та було окрасою дівич-вечора, символом прощання з дівоцтвом.

Зібрався дівич-вечір і в Євпраксії, на якому подруги розплели їй косу дівочу. А розплітаючи косу, співали весільних пісень – радісних і трохи сумовитих. Як і годиться нареченій на дівич-вечорі, Євпраксія ронила світлі сльози, прощаючись зі своїм дівоцтвом.

Розплітання коси символізувало для дівчини завершення попереднього (звичайно ж, безтурботного дівочого життя) це ще звалося «прощанням із красною красою», як звалася барвиста стрічка, що її вплітали в дівочу косу.

А потім починалося найдраматичніше дійство дівич-вечора – молодій відрізали косу. Це було ритуальне дійство. За цим ритуалом наречена мала вириватися і не давати відрізати косу, але за третім разом скорялася. Від тієї миті, як відрізали косу, дівчина-наречена переходила у стан заміжньої жінки. Її вбирали в жіноче вбрання, а вона збирала волосся у жмут, запиналася хусткою або вдягала очіпок. (Виходити без нього межи люди для жінки вважалося непристойним.)

Цей обряд звався покриванням та був завершальним у домі нареченої. Після цього молодий забирав молоду до свого дому вже як свою жону-дружиноньку…

Князював тоді в Рязані Юрій Інгварович, син варяга, але вже русич. Кажуть, він був удатним воїном, розумним правителем, розважливо-поміркованим політиком. І не з тих, хто гарячковито, рубає з плеча. І сина свого Федора теж виростив відважним, але – розсудливим, який спершу думає, а потім чинить. Любив Юрій Інгварович сина, як у Рязані казали, зело. Нічого для нього не шкодував і ніколи йому не перечив, даючи волю. Знайшов Федір десь чи не в Київській Русі собі наречену – весілля відмінне йому влаштував. На всю Рязань. Шість днів весільчани пили й гуляли, співали й танцювали та молодого княжича з його вибраницею зело віншували. А на сьомий день, коли гості ще здається й не нагулялися вдосталь, князь слово взяв.

– Сину мій, княжиче Федоре, пора тобі вже князем ставати і в граді своєму княжити. Євпраксієчко, невісточко моя, віншуючи вас на весіллі вашому, дарую вам отчину – град Красний, що на річці Осетр – там ви й почнете творити своє князівство.

Це був щедрий дарунок батьків – княжич Федір нарешті ставав князем, хоч і удільним, та отримав князівство – нехай і удільне. Але ж своє.

І молодята враз заквапилися у своє князівство. Того ж дня княжі слуги перенесли весільні дарунки – вельми щедрі – на струги, великі човни-вітрильники, і попливли струги з молодятами рікою Осетр.

На стругах музики не вгавали, і де струги, напнувши вітрила, пропливали, там на берег вибігали люди і співанням весільних пісень молодят проводжали. Струги проминули городок Олегів, оточений дубовим лісом, у Переяславлі затримались на день і далі попливли – аж до Перевітська, а там уже починалися землі їхнього князівства. Обнесений валом і огорожею із вікових сосон, град Красний стояв на високому березі холодної та швидкої ріки. За Осетром далеко, аж до обрію, тягнулися густі ліси. Містечко було невелике. У княжому теремі, щойно збудованому (ще пахтів сосною) молодят зустрічали бояри і слуги.

– Честь і слава тобі, княже Федоре, і тобі, пресвітла княгине Євпраксіє Веславівно!

Зустрічали запашним, щойно спеченим хлібом – за руським старовинним звичаєм.

Колись городок, заснований 1146 р., звався, як і ріка, на березі якої він виріс, – Осетр. Град Осетр у ті роки був центром свого удільного князівства, згодом він стане прикордонним містечком-фортецею Рязанського князівства. Як свідчать літописи, які тільки на ймення в різні часи протягом віків він не мав: Осетр, Красний, град Святого Николи Корсунського, Заразьк, Новгородок-на-Осетрі, Заразеськ, Микола Заразький-на-Осетрі, Никола-на-Осетрі, Миколи Заразького посад, Никола Заразький, Зарайськ, Зараск, а з ХVII ст. стане Зарайським.