Валентин Чемерис - Княгиня і хан

Князь не зайшов до палат, а вбіг – збуджений, захеканий.

– Ну?… Де вона? Де? Де? – кинувся до княгині Феодулії, жони своєї. – Показуй же мені хутчій дитятко наше!..

І коли княгиня усміхаючись подала йому сповиток із малям, ухопив його, зазирнув у нього, вигукнув:

– Ось такою я й уявляв дитятко наше! Донечка наша буде такою ж щасливою, як і ми з тобою, моя люба. Як по-грецькому буде «щаслива»?

Феодулія була грекинею родом із Візантії, грецька мова – її рідна, але й руську вона вже знала, як рідну.

– Евпраксія! – вигукнула.

– Так і назвемо нашу донечку. Назвемо… Євпраксією. Себто – щасливою.

В Умані, у княжому теремі батька, минули перші шістнадцять літечок Євпраксії. Дівчинка була височенькою, стрункенькою і вельми гарненькою. Навколо голівки вінцем дві заплетені коси. Темно-карі, такі жваві й проникливі оченята, злегка смагляве личко… Сміється так гарно, що послухаєш її – то лише сміхом будеш зачарований. Вже почали до княжої доньки свататись хлопці-молодці, але всі отримували відмову. Мала ще дівонька. Хай ще рік-два підросте. Аж року 1232-го в Умань заїхав рязанський княжич Федір, син тамтешнього великого князя Юрія Інгваровича. І як побачив Євпраксію, так і вигукнув:

– Моя! Оце вже моя!

Євпраксія зашарілась, зарожевіла, як півонія, що з пуп’янка почала ставати квіткою, і, затуляючи личко руками, побігла до княгині-матінки.

– Мамо, мамуньо! Я не відаю, що зі мною коїться…

– А що ж з тобою коїться, дитино моя? Чи ти, бува, не закохалася в рязанського княжича?

– Ой, не знаю, матінко, не знаю… І не відаю, але рязанський княжич Федір мені чомусь… любий. Мовби я скільки живу, стільки й знаю його, хоч він зі своєї Рязанщини вперше заїхав до нашої Умані…

– Пропала дівка… – посміхнулася мати, але посміхнулась чомусь журно – не хотілося розлучатися з любою донькою. Так швидко це лучилося. Не встигла донька й нащебетатися в батьковім гніздечку, як уже пора їй вилітати. А коли рязанський княжич такий любий, доведеться їхати аж до Рязані. Хоча таке князівство, як Рязанське, не шкода княгиньку й віддавати. Буде вона там у теплі та затишку…

Вже й свати на порозі. Неблизький шлях од Рязані до Умані, а вони вже тут – своєї завели урочисто:

– Почули ми, світом блукаючи, що у вас, добрі люди, виросла красна квітонька. А у нас, теж добрих людей, садочок є. Тож чи не пора вашу квітоньку та пересадити в наш садочок? Маємо доброго садівника, княжича Федора, якому запала в серденько ваша квітонька, він її й доглядатиме у своєму садочку…

– Є, є у нас квітонька, – одказують уманці. – Тілько ж вона ще уповні не розквітла. Ще пуп’яночок, почекайте трохи квіту.

– Що ви кажете таке? – дивуються свати. – Який пуп’яночок? Подивіться, вона вже он як розквітла! Якраз для нашого доглядальника, княжича Федора.

– Коханчику мій… – шепотіла Євпраксія Федорові. – Любчику мій єдиний! Як ти мене оце питав, де я була, покіль ми не познайомились? Це ж я і неньку свою рідненьку питала: а де я була, коли ще не народилася?… А вона мені: «На островах Блаженних, доню…»

– Де-де? Щось я не чув про таке? – жваво запитав княжич. – Блаженні острови? Де вони? Чомусь у нашому князівстві таких немає…

Княжич Федір тоді вперше почув, що є такі – незбагненні, знані й незнані – Блаженні острови. Ось тільки вони містяться десь на краю землі – де саме точно, ніхто не відає – за непрохідними горами та океанами, не на заході, але й не на сході, там сонце ніколи не сходить, бо воно там ніколи й не заходить… Там люди не відають ні горя, ні тяжких трудів, вони завше молоді, а юність їхня триває чи не сто років поспіль. Їхній час минає в бенкетах на лоні природи, а врожаї на тих островах самі родяться… Там немає спеки, бо там завжди ранній рожевий ранок. Живуть там люди довго-довго, не одне наше життя, і не старіють, завжди при силі й квітучому здоров’ї. А помирають – як засинають… Там, розказувала Євпраксія враженому рязанському княжичеві, і перебувають усі ще ненароджені діти… І вона там жила, коли ще не народилася…

– Так ось чому я тебе раніше не знав! – дивувався Федір. – Ти жила на островах Блаженних, а я в Рязані живу… – І по хвилі додав, зітхнувши: – От би пожити на таких островах…

Євпраксія нічого й відповісти не встигла, аж тут княжич, ляснувши себе руками об поли, вигукнув (голос мав сильний, дзвінкий):