Валентин Чемерис - Княгиня і хан

Від уманців, які раніше перебралися до Ростова, Владимира, Суздаля чи Рязані (її удільне князівство згодом увіллється до Ростово-Суздальського) надходили вісті утішні: мовляв, і ви, земляки, перебирайтеся сюди, тут жити краще, та й ворогів немає…

Батько Євпраксії, удільний князь уманський Веслав, перебиратися в далекі й чужі краї не квапився.

– Наш рідний край тут, – казав бувало. – І Уманя наша тут. І її треба берегти, а не нову отчину шукати. А що вороги у нас водяться, так вони всюди водяться – не переводяться. Бо де ви бачили край без них, без воріженьків? Прийдуть вони і в Рязань їхню чи в Суздаль і Ростов – ось побачите…

І як у воду дивився: біда – ще страшніша за половецьку – прийде і в Рязань, але то буде пізніше, як припреться хан Батий з ордою людоловів…

У ті часи в Умані було, як у пісні козака Климовського [2]   Климовський Семен (роки народження і смерті невідомі) – український козак-піснетворець кінця XVII – першої половини XVIII ст. Автор популярної пісні «Їхав козак за Дунай». На основі скупих біографічних даних про Климовського російський письменник О. Шаховський написав у 1812 р. оперу-водевіль «Козак-віршувальник». «Їхав козак за Дунай». Хоч її буде написано через віки після подій, що ми їх описуємо, але так було в Україні чи не споконвіку:

І Євпраксія чекала з походу коханого, рязанського княжича Федора, як ще раніше чекала з походу батька (а коли й одночасно їх обох виглядала з високої фортечної стіни). І на світ білий вона з’явилася, коли батько її був у черговому поході і міг не повернутися.

І прийшов на Русь перший зимовий місяць, званий студнем. Засніжило, забілило видноколи, навіть уночі було біло-біло. А коли з-за рваних хмар виглядав місяць, та ще у повні, все навколо іскрилося сріблом, і світ білий тоді ставав казковим. Земля, ще вдень вогка, з настанням вечора змерзалася в груддя, що навсібіч летіло з-під копит. [3]  Чи не тому згодом студень буде називатися в Україні груднем?

Того пізнього надвечір’я удільний князь уманський Веслав Всеволодович повертався з дружиною зі свого чергового походу, яким, здається, не було кінця-краю. Щоправда, з походів він зазвичай повертався з перемогою, але радощів від того було мало: дружина в тих походах танула. І новими воїнами поповнювати її ставало дедалі складніше. Про це й думав князь, і думи його були невеселі. Не радувала й перемога – де брати воїв? Багато їх гине в січах, в його князівстві негусто вже зосталося чоловіків – самі старі та малі. «Довоююся, – думав князь, – що й дружини скоро позбудуся…»

Але нічого не вдієш – на Русі ворогів багато, їх треба долати, щоб вони тебе не подолали. А за звитягу найкращі воїни кладуть голови. Гору береш над ворогом, а дружина стає меншою, і позаду залишаються могильні горбики над полеглими його воїнами. В Умань повернешся – одні радіють, інші, чиї чоловіки не повернулися, голосять і побиваються… А що вдієш?

Попереду в білій імлі світлячками спалахують вогники. То – Умань. Ще трохи – і воїни, нарешті, передихнуть у теплі й затишку – до наступного походу.

На дерев’яних стінах, що бовваніють у тій імлі, видніються постаті дозорців. Але чого це вони розмахують смолоскипами, наче в радості? Чи вітають княжу дружину з поверненням?

За стінами вже видно дахи хат, криті очеретом, комор, то там, то там – церквиці. А он уже здіймається високий княжий терем, критий гонтом.

Та ось уже й міські ворота – розчинені навстіж. Князя з дружиною запрошують. Навстріч мчать вершники.

– Князю, захиснику наш! Із радістю тебе вітаємо! Дочка в тебе народилася! Така гарна – вся у матір, у неньку свою ріднесеньку…

Князь пришпорив біг коня і влетів у місто: було тоді 16 студня 1216 р. І князь уманський Веслав запам’ятав той день – власне, вечір, коли він уперше почув про народження доньки.

Нарешті, у нього народилася довгоочікувана дитина. Бо довго-довго те дитятко чекали. Княгиня й на богомілля ходила, і на церкви жертвувала, і била поклони перед іконами, благаючи послати дитятко. І ось небеса зглянулися. Потім з’явиться й син-спадкоємець… І княгиня, взявши у няньки сповиту донечку, тулила її до грудей, наспівувала: