Валентин Чемерис - Княгиня і хан

І ось що сталося, коли Чудовисько дізналося про Красуню і забажадало «изведати ее красоту»…

Отже, це повість про Княгиню і хана, рік 1237-й…

Є в Рязанській області (Росія) місто Зарайськ, назва якого походить від стародавнього церковнослов’янського слова «заразитися», тобто вбитися на смерть. У Зарайську й жила героїня пісні, що хвилює й тепер, наче сьогодні вона створена:

У стародавньому манускрипті так буде записано:

«Мало хто поки що знає, що прекрасна повість про її любов і подвиг, як зоря, що впала, сяйнувши в глухій ночі, вона назавжди залишила в її пітьмі алмазний іскристий слід, навіки вписана тепер у руські святці: не так давно її визнано святою. За що і чому?»

Євпраксія жила в часи монголо-татарського іга і здійснила свій подвиг тоді, коли, стікаючи кров’ю, Русь лежала в попелищах, сплюндрована і пограбована набігами лютого ворога. Щоб відкупитися від нього та отримати хоча б якийсь передих, рязанська земля послала до Батия посольство з багатими дарами.

Вирушив до татарського хана «бити чолом», аби пом’якшити його серце (якщо тільки воно в нього було, в чому виникав великий сумнів), князь Федір Зарайський. А вдома він залишив красуню-жону, кохану Євпраксію, яку любив понад усе в світі, і трирічного сина Іванка…

Поїхав, не підозрюючи, що Чудовисько те, як через віки й писатиме поет Василь Тредіаковський, було «обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй».

Ні-ні, це із сучасної пісні, вельми, до речі, популярної:

Коли б княжич рязанський Федір Юрійович, як вони, нарешті, познайомились, запитав: «Де ти була, коли я ще не знав тебе? В Рязані тебе не було, інакше б ти вже була моєю», Євпраксія – тоді ще юне дівча – відповіла б:

– У Рязані мене тому не було, що раніше я була вдома.

Ні-ні, не в якомусь там царстві, як і не належала вона до якогось чи не міфічного царського роду. Це літописи запевняють, що Євпраксія була «із царського роду». Якого саме, з якого царства – не уточнюють. І Євпраксія не належала до царського роду. Бо ніякого царського роду не було. А написали так ваговито. Знай, мовляв, наших! Бо наші князі – навіть удільні – одружуються лише з царівнами, тоді як Євпраксія була родом із…

…не повірите, з Умані. Хоча знана в історії як свята Євпраксія Рязанська.

Як писав один із авторів, здається, теж уродженець Умані, на половині шляху між Києвом та Одесою, серед сухих дібров і родючих полів, мілких річечок і багатих рибою ставків розташувалося невелике привітне і затишне містечко Умань.

Своєю назвою містечко зобов’язане однойменній річці Уманці (в літописі – Уми), нині напіввисохлій, ледве примітній, хоч вона буває й повноводою.

Кошовий отаман Іван Сірко, «выйдя на лодках из Запорожья с большим войском, проплыл вверх по Бугу до города Уманя, против Уманя выгребся на сушу, прибрал к себе много войска, разгромил татарские улусы…».

Так писатиме уманський полковник Іван Безпалий. Перша згадка про Умань – у судовому документі за 1616 р. Але й століттями раніше Умань існувала – і в часи Великого князівства Литовського, і ще раніше. Зокрема, і в часи князя Ольгерда, який знищував татаро-монголів і після сплюндрування ними Києва в 1240 р. Понад два століття кримські татари грабували і спустошували українську землю, захоплюючи люд та женучи його в неволю тисячами (ясир), щоб потім їх перепродувати на турецьких невільницьких ринках. Згодом Польща, уклавши з Литвою унію, захопила землі Волині та Київщини. У 1609 р. комісія Речі Посполитої, оглянувши «пустиню Умань», описала її природні кордони і ті населені пункти, що там тоді існували. І назвала українські землі, що межували з Диким Полем аж до Білої Церкви і не були власністю феодалів, «пустинними».

Сьогодні Умань – місто обласного значення, адміністративний центр Уманського району Черкаської області. Розташована над річкою Уманкою (басейн Південного Бугу). Досі час заснування Умані невідомий. Сеймовим актом 1609 р. «пустиня, що йменується Уманню» пожалувана була у вотчинне володіння брацлавському старості Калиновському. Ця «пустиня» мала в окружності до 300 верст. У ті далекі часи сусідами уманців були кочівники, тож вони часто робили набіги на поселення слов’ян, а тому місто постійно зміцнювалося мурами. У тих місцях археологи знайшли рештки поселень часів палеоліту, трипільської культури, періоду пізньої бронзи, черняхівської культури, часів Київської Русі, а неподалік від міста виявлено скитські кургани. У XIII ст. ці землі захопили монгольські орди – спокою та безпеки там ніколи не було. Але люди все одно жили, оточували стінами свої поселення, працювали коло землі зі зброєю в руках.