Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

Дрібка заздрості промайнула тугою на старечому обличчі професора, наче згадка про свою власну молодість.

– Ви візьмете слово, колеґо? – нахиляється до Мохнацького доцент Каменкович, другий офіційний опонент.

– Ні, – машинально відповідає Мохнацький і вертається думками до сьогоднішнього дня.

Навпроти і поруч сидять члени вченої ради. Хто з зацікавленням, хто з притаманним науковцям скепсисом слухають виступ дисертанта. Бендас гладить долонею обвисле синювате підборіддя. Він явно задоволений, що його затвердили опонентом, це ж негласна реабілітація, будь-що-будь. Уважно прислухається, похитує головою. Мохнацькому цікаво, що скаже цей старий хитрий угодовець.

Поруч з Бендасом сидить дама з рудим волоссям – германістка. Її повинно б цікавити питання германізації полабських слов’ян, проте вона нудиться: підперла рукою голову й ліниво постукує пальцями по зеленій оксамитовій скатерті.

Є й нові люди. Цей молодий доцент, Карпов, здається, приїхав на захист з Києва. Вчений секретар доцент Кучеренко перевівся до Львова з Харківського університету. І ще один, і другий – зовсім незнайомі.

І студенти. Їхніх прізвищ професор не пам’ятає. Знає лише: завтра вони навперейми розповідатимуть у своїх аудиторіях про сьогоднішній захист, згадуватимуть цікаве, майже фантастичне про Антона, Юлю, про нього, Мохнацького, переказуватимуть почуте з інших уст, перебільшуватимуть.

У коридорі біля трохи відхилених дверей дзеркального залу зупинилася студентка. Вона крадькома заглянула в щілину і враз прикипіла до дверей.

– Можна й зайти, дівчино, – почувся позаду голос, від якого вона стрепенулася. Світло-зелені очі від зніяковіння зайшли слізьми – її ж спіймали на підгляданні! Дівчина метнулася вбік, щоб виминути високого чорнявого хлопця і втекти, та він узяв її за руку й мовив поблажливо:

– Я також запізнився, зайдемо разом. Адже, напевно, вас цікавить захист, якщо прийшли.

– Ні… Власне, так… – Дівчина нервово смикала довгу чорну косу і чомусь поправляла на грудях білу блузочку. – Але я не знала, що тут захист. Тільки заглянула, коли дивлюсь…

– Сам Кривда за кафедрою!

– Так! Сам Кривда, розумієте? Ви, можливо, теж знаєте його, але ж він наш, із Загайпілля! Та що це я, ви й не чули ніколи про якесь там Загайпілля…

– А якщо чув? – Хлопець усміхнувся і провів дівчину у вестибюль. – Заважаємо… Ну, кого вам назвати із загайпільських?

– Та що ви…

– Кривда – раз, – він загнув мізинець. – Іван Ковбанюк – два, вчитель Шинкарук – три, його дочка, забув ім’я, – чотири…

– Так це ж я – його дочка!.. – Віра дивилася великими очима на незнайомого, приклала долоню до щоки, наче про щось здогадалася.

Хлопець обвів здивованим поглядом дівчину, мовляв, ось яка ти! Запитав:

– Ви в університеті вчитесь?

– Так, на історичному.

– А я з філологічного. Сарабай Мирон…

Віра опустила руки, ступила крок назад і заперечливо похитала головою. Кучерявий, високий, продовгувате, монгольського типу вилицювате обличчя, примружені карі очі. Таким його уявляла собі в дівочих мареннях? Та ні! Той був якимсь неземним, тільки бажанням, а це звичайний юнак з приємним простим обличчям. Якусь мить дивилася на нього, немов намагалась пригадати, де бачила його… Хотіла щось сказати, та хвилинний спогад ніжно захлюпнув її пам’ять рожевою хвилею. Не відводила од Мирона очей і помічала, як зливаються риси обличчя цієї незнайомої людини з її вірою у велике кохання – так ескіз оживає, коли на нього лягають фарби багатством розмаїтих тонів.

…Поверталася тоді зі Львова – склала екзамени в університет. З Фальби йшла пішки навпростець через ліс, минаючи багатолюдний тракт. Хотіла побути сама з собою, щоб ні з ким не ділити своєї молодої радості, лише з квітами, деревами і гарячим літнім небом, що повисло над лісом.

«Я вже доросла! Дивіться, левади й квіти, як святкую своє повноліття! Мені нічого не жаль, вам я роздаю всю сьогоднішню радість, беріть!»

І сіяла свою втіху по левадах, а вони ще дужче наливалися зеленим соком; розкидала її на квіти, і вони пахли у стократ духмяніше. А коли роздала все своє багатство, і воно всякло у м’яку зелень, заголубіло плесами дикого цикорію, виструнчилось червоними стіжками іван-чаю на зрубах, тоді відчула самотність. Їй забажалося когось зустріти і показати рукою на своє добро:

«Дивись, я була багата, та розсіяла своє щастя квітами по полю і позбирати сама тепер не можу. Бачиш моє зажурене обличчя? Бачиш, у мене на очах сльози… Забери собі все, а мені тільки одну квітку з твоїх рук і поцілунок з уст. Я така нещаслива! Квіти цілуються з метеликами, береза з вітром, трави з сонцем, а мене ще ніхто не цілував ніколи. І не знаю, чи це радісно, чи боляче, запашний той поцілунок, мов нектар медунки, чи терпкий, як стеблина гірчаку, а може, зрадливий, як оті солодкі та отруйні ягідки вовчого лика?»