Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Не торгувати, а документ везу в той емтеес. Наглив Опришко. Знайди, каже, директора дома, бо час летить, жито колоситься, а договору на молотарку ще не склали.

– Треба, треба. – Худе, глинуватого кольору Климове обличчя стає серйозним. – Все в господарці потрібне. Навіть якби щось змінилося, молотарка, гадаю, не зашкодить.

Одутлі щоки Пушкаря налилися злою червінню.

– Ти не пробуй в кума розуму, Климе, – протягнув, – бо я ще можу показати тобі дорогу до Панькової мами, знаєш?

– Йой, куме, та чого ви сваритеся? Я, бігме, з доброго серця. Та й Коломия, от лиш не видно. Буду вам за компанію. Допоможу знайти того директора, бо відколи я, рахувати, вченим став, геть усюди добре орієнтуюся.

Пушкар сплюнув і чмихаючи викотився з купе. Климко підморгнув до Віри і пошкутильгав за ним.

Віра залишилася в купе сама-одна, і воно здалось тепер їй порожнім світом, в якому їй чомусь довелося жити.

…Колись, ще в третьому класі, завинила перед подругами, з нею кілька днів не розмовляли. Як вона тоді себе ненавиділа! А тепер хіба не те саме? Чужою стала між своїми-таки людьми. Тут були вони, розмовляли, але Віра наче не розуміє рідної мови. А може, й справді не розуміє?… Життя стало іншим, інший спосіб думання, то й мова, мабуть, не така… Окремо живе від світу. Як це так сталося? Не тішить її Климова радість, не журить його біль. Однаково байдужі для неї Пушкар, Іван, Опришко. Чужий і незрозумілий Василів егоїзм. Чому це вона опинилась посередині повноводої ріки і не знає, до якого берега причалити? Байдужа до всього… Так не можна жити.

…Якось зовсім недавно зайшла без квитка в театр з позиченою контрамаркою. Глядачі сиділи, захоплені грою акторів, вони любили й ненавиділи, плакали й сміялися… А Віра пересідала з місця на місце, боячись, що її зженуть. І врешті пішла геть з театру, принижена й засоромлена.

Хто позичив їй контрамарку? Як це трапилося, що в неї немає повноцінного квитка в життя?

Яке вона мала право мислити дотепер чужими думками, чому не заглянула сама, що в світі робиться?

У вушко голки не преться… Боже, а він ішов у тюрму!

Молодий славіст Антін Кривда захищав дисертацію. Сьогодні він віддавав на суд вченим свою багаторічну працю про полабських слов’ян. Це був не зовсім звичайний захист. Кожний з присутніх у дзеркальному залі знав історію написання книги «Від Вісли до Одера», можливо, й читав той її варіант, в якому вона побачила світ кілька років тому в політичному видавництві України. Напевно, студенти – вони зараз стоять у кінці залу, бо місця мало, – колись передавали цю книгу з рук у руки, наражаючись на арешт або на виключення з університету.

Сьогоднішній захист мав трохи парадний вигляд, тому багато хто дивувався: чому Бендас призначений першим офіційним опонентом? Кривді опонує Бендас! Той самий, кого колись витроюдили з Кракова польські студенти за штрейкбрехерство, «вчений тхір», в якого кидали тухлими яйцями, коли він посів кафедру славістики у Львівському університеті після професора Мохнацького; той, хто недавно лицемірно каявся при людях: «Я ніколи не був антикомуністом, а Мохнацького ненавидів за те, що він поляк. Визнаю і засуджую свою національну обмеженість, шановні товариші».

Обурювалися найбільше студенти – гнати б його зовсім з університету! – хоч знали: Бендас єдиний, крім професора Мохнацького, знавець предмета у Львові.

Кривда зачитує автореферат дисертації. Мохнацький не зводить з нього погляду, наче вперше бачить. Юля сидить далеко, на самому краю довгого столу. Їй видно профіль батька, вона помічає на його обличчі неспокій, тому хвилюється ще більше. Але Мохнацький зараз не думає ні про зміст дисертації, ні про те, як закінчиться захист, йому просто дивно. Таке почуття іноді буває в матері, яка дивиться, милується і сама не вірить, що оте усміхнене, найкраще у світі дитинча – її кровинка.

Антось… Хіба так давно він уперше прийшов до професора з своїми сілезькими матеріалами і боязко прохав допомогти написати антифашистський трактат? А потім… Усе зрушилося зі своїх застояних місць, закрутилося в хаосному смерчі, і люди на якийсь час перестали бачити одне одного. Непоказний сухорлявий хлопчина привів за собою бурю.

Та промайнули бурхливі роки. І ось за кафедрою перед вченою радою виступає він, Антось… Такий самий худощокий і неспокійний, тільки волосся щодень білішає, і глибокі очі помітно наливаються розумною зрілістю, як пшеничний колосок тужавим зерном у липневу спеку.