Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

– Васильку…

– Вірко!

Дужими плечима підважив полудрабки, поставив воза на колеса, легко, наче ляльку, висадив тебе на сіно. Пам’ятаєш?

«…Чого марно?… Чого марно?» – стукотіли колеса.

В гімназії навчальний рік так і не розпочався. Змінилась влада, змінювались люди. З Берези Картузької повернувся Іван Ковбанюк. Колись на нього, зовсім юного хлопця, Віра задивилася вперше. А тепер він чужий. Насилу впізнала. Худий, рідковолосий, змучений. Червоний рубець повзе від коміра сорочки до підборіддя. Та це ще б і нічого. З його очей зникла та чудова наївність, сором’язливість. Зараз у них – слід нелегкого життя, важка серйозність. Віра знає – вони не матимуть про що розмовляти. І мимоволі бліде Іванове обличчя смаглявіє, рідке волосся темніє і кучерявиться, ось-ось він прискочить до неї і замахнеться пужалном… Ба ні…

– Підеш далі вчитися, Іване?

– В селі працюватиму.

– Начальником хочеш…

– Тобі важко мене зрозуміти.

– Певно, коли ти навіть братові грозив тюрмою за його зв’язки з «Просвітою».

– Не зовсім точно тобі Василь сказав. Людей слухай, а свій розум май.

Син Якубського утік до Німеччини. Іван з Андрієм Опришком розбирають солтисову стодолу, і казала Вірина мама: «Ці ще церкву підуть розвалювати».

– А ти знаєш, Віро, що твого дядька арештували?

– Знаю, Василю…

– Гляди, ще сама вивчишся на комуністку. Твій дядько також комуністом був і вченим…

…Губиться рівномірний стук коліс на залізничному мосту.

Наступне літо. Віра закінчила десятий клас, приїхала в село. Василь звозив з царини запашне сіно. Угорі – розіп’яте гаряче небо, внизу – повені молодої отави, а поруч миртовий запах Віриних кіс.

– Ти питалася, як я живу? А так… Задніх не пасу і у вушко голки не лізу.

Ліниво ступала шкапа по трав’яній доріжці, щипала обвислими губами листя з крушинових кущів і форкала на комашню. І чомусь не співалася пісня, і сміх, як колись, не котився, мов пацьорки з розірваного намиста. Може, тому, що Клим Запоточний гастролював зі своїм оркестром по сусідніх селах, а Якубського вивезли з села, Микола Пушкар зі страху записався до колгоспу, Іван надривається на будові читальні в Загайпіллі, а на ланах загуділа невидана дотепер залізна машина. Та що це кого обходить? Кожен – як знає, а нам у вушко голки нема чого пертись.

Але чому не співається пісня і не котиться більше Вірин сміх коралями з розірваного разка?

– Кажуть, Василю, що на Івана Купала папороть цвіте…

– Фі-і! То дитячі байки.

– А в що ти віриш, Василю?

– Вір у себе та й у Бога трошки, поговорюють старі люди.

– Страшно не мати навіть своєї казки, Василю…

«…Марно, марно, марно…» – стукотіли колеса на стиках.

Несподівано повернулася до села Оленка дякова, а з нею її брат Антін Кривда. Різні чутки ходили про Оленку. Спершу казали, що втопилася з сорому, бо Семен Юзюк чомусь її покинув після церковних заповідей і почав жити на віру з Ганкою Сторожучкою. Потім від дяка Пантели дізналися про зовсім інше. Хай ніхто там не придумує дурниць, Оленка брата у Львові має – такого, що книжки розумні пише, і тесть у нього не хто-небудь, а сам професор. Вірили й не вірили. Та ось вони прийшли. Але Оленка з дитиною! Чиє?

Якраз тоді при літній неділі п’єсу ставили в Гаврилишиній стодолі. Люди потім кілька днів про це лише й розмовляли – диво-дивенне! В Оленки дитина на руках, а Семен ту дитину вхопив та й таки при людях: «Моє, моє!» А Кривда під час антракту про себе розповідав: три роки за Польщі жив у Хімчині, до Загайпілля приходив, але ніхто, крім Опришка, про це не знав.

Віра сиділа поруч з Василем. Як тільки вийшов Кривда на сцену, Василь зблід, прошептав:

– Я його знаю!

Де він познайомився з Оленчиним братом, Віра тоді так і не довідалася. Василя покликав до себе Іван.

У понеділок надвечір вона сама прийшла до Ковбанюкового обійстя. Василь порався у дворі біля воза – кивнула йому пальцем з-поза тину. Порозглядався, чи не бачить батько – бо ж будній день, робота! – і, витерши зашмаровані долоні об штани, вислизнув за ворота. Віра пішла попереду вниз до потоку. За яблунями – їх тут уже не міг побачити старий Ковбанюк – Василь зупинився і сказав, зам’явшись:

– Ти побудь трохи сама, поспацеруй, а я… лиш воза складу. Тато знов будуть гримати на всіх. І так мені вже перепало за те, що ходив з Опришком злагоду могоричити.

– А ти поцілуй тата в руку і скажи, що надалі будеш чемний і слухняний, – фиркнула Віра. – Завжди: «Тато казали, тато сварились…» Я, дівчина, і то…