Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

– А все-таки пішов… – мрійно прошепотіла Віра і в той вечір більше не сказала про це ні слова.

Біля Пушкаревого перелазу зупинились. Віра мовчки колупала пальцем зів’ялу кору на буковому воринні.

– Ти наче загнівалася чогось… – Василь узяв її за плечі, притягнув до себе.

– Ні, я думаю, як тобі виправдатись перед батьком. Адже стільки часу змарнував. Скажи, що ходив шукати граба на нову розвору. І завжди, що б не робив, подумай, чи будеш мати з того хліб. Навіть коли йдеш до дівчини. Бо нащо даром пхати голову під Євангеліє?

Віра звільнилася від його рук, перестрибнула перелаз і сховалася за високостеблою кукурудзою на Пушкаревому городі.

Відтоді вона уникала зустрічі з Василем. А він не давав їй проходу і все допитувався, чому так перемінилась, за що загнівалася.

Не здогадувався, напевно, й тепер, що якби не та розмова, то, може б, Віра не втікала нині від його обіймів росяним лугом на тракт.

Не стало дружби з Василем, а може, й не було її; прийшла до Віри в гості прикра самотність. З шкільними товаришами розминулася, не мала тепер навіть знайомих. Не знайшла ще друзів і в університеті. Може, тому все частіше згадувала того закоханого сміливця, мріяла зустріти його. Ці марення були такі наївні й нерозумні, як віра в сни або ворожіння на ромашках; знала, що її мрії нездійсненні, як дитяче бажання стати незримим. Але позбутися їх уже не могла. І не хотіла.

Снувалися вони й тепер срібно-білими нитками за вікном поїзда на приколійних насипах, ткалися з ромашок у весільний рантух.

– Добрий день, паннунцю! – хтось привітався з проходу.

Віра повернула од вікна голову. Кульгавий Клим Запоточний заглядав у купе, кланявся і тер долонею потилицю.

– Я вже зумисне стою тут небезмай десять хвилин і собі міркую, над чим то наша Вірочка так задумалася, що ніц-нічого не бачить. А Пушкар як залізав на горішню поличку, то-м гадав, що на голову тобі наступить, і ти не чула. Послухай, як хропе. Відколи став колгоспником, спить, мов ховрах, і ні хвилини не дарує. Надолужує ті ночі, коли багатство не давало спати.

Віра запросила Клима сісти.

– Я б сів, небого, але розмовляти сидячи не вмію, а мовчати також не годен, бо тоді слина в роті кисне… Гм… А ти маєш над чим думати. Ніверситети! Чув-єм… Дуже високо вчишся. Але, як то кажуть, наука не йде в ліс. По собі знаю, в лікнеп ходив. Ади, закінчиш школу та й зможеш ким хочеш стати: професоркою чи хоч би начальником у нашому клубі, бо нема розумного; що я там годен зробити? Або, лиш не спротився на мене, до трахтора можеш піти навіть. Що гадаєш? Я дивився на ту машину – великої науки до неї треба! Той чоловік, який на ній сидить, завжди хвалиться, що він тракторист першої кляси. А одного разу як задиркало, то він – перша кляса – півдня під трахтором горілиць лежав. То варівка робота, не гадай собі. Я сам, казати, не дурний, бо, як-не-як, у твого тата добре підучився, але ніц-нічого не міг зрозуміти коло тих коліщат та всілякої машинерії.

Віра посміхнулася, і це додало Климові охоти до балачки.

– Я, ади, їду собі при державному святі до Коломиї. На людей хочу подивитися, послухати… Скільки того розуму ходить по людях, якби так з кожного та собі по капінці! Багато є різних міст на світі, а ти, Климе, знаєш тільки Дідицьке та й раз на тиждень у загайпільському клубі граєш зі своєю оркестрою… Правда, читальня у нас на міську моду. Що, ні? Най здоров буде Якубський і не закоцябне там, у Сибіру, – до-о-брої черепиці настарав для громади. І читальню маємо з його ласки, і поле повернулося до хлопів. Тож колгосп є… ну… і з колгоспу трішки…

Клим ніяково почухав потилицю і замовк. Всі ж бо знали, що малі були заробітки в колгоспників за перший рік спільної праці. І врожай поганенький, і обробити всього не могли як слід – людей мало.

– То правда, минулої осені туго зароблялося, – почав уже іншим тоном Клим. – Я сам приніс додому якраз стільки, що на Новий рік засівати сусідів… Але в цьому році, як видно, більше збіжжя вродить. І машини прислали. Мені, сказати правду, багато не треба. Аби лиш Явдосі пельку заткнути, бо щодня їсть мене – намовляє, щоб одноосібником знову ставав…

На горішній поличці засовався Микола Пушкар. Він справді задрімав, та сон пропав, як тільки Запоточний почав теревенити в купе. Підвівся, звісив ноги з полички.

– A-а, ви вже встали, куме? То злізайте, лиш дивіться, аби-сте мені на язик не наступили… Кажете, Миколо, молотарку їдете торгувати? Опришко послав? От басурмен! Сам собі святкує, а людей мучить, – кидає Клим гачок, він не пропустить нагоди, щоб не вщипнути Пушкаря.