Роман Іваничук - Жарінь. Зупинись, подорожній!

Василь почервонів і мовчки пішов услід за Вірою. Над потоком порівнявся з нею і почав повагом:

– З самим Кривдою мав балачку вчора…

– А ти чому мене залишив тоді саму ввечері?

Василь винувато глянув на дівчину.

– Я зовсім не хотів з ними йти… Але Кривда – та й пам’ять у нього, дай Боже, – подає мені руку й посміхається: «Попався, пташку? Іди, йди тепер з нами, примирю тебе з Опришком і братом». І ми всі пішли до Пантели. Празник справляв старий з утіхи. Діти, каже, повернулися.

– А коли ж ти познайомився з Кривдою? І чому «попався, пташку»?

Василь збентежився.

– Та це… багато говорити, а мало слухати. Ще з Хімчина знаю його… Був один раз, за Польщі, такий трафунок… Я тоді проти комуністів з дурної голови… Ну, а Кривда керував ними. То ми й здибалися якось там…

– Ого! – Віра звела дугасті брови і чи то здивовано, чи то скептично зміряла поглядом зніяковілого Василя. – Ти, як бачу, не таке-то вже й теля сумирне. Недарма Опришко тебе за чуба брав, а Іван не боронив. Ну, ну?

– Та це дурниці, то вже минуло. Опришко, правда, ще й тепер вовком на мене, а Іван – той тягне на свій бік. «Кинь оте борсуче життя, – це він так про мене і про тата, – і в комсомол запишися». Але я не з тих загонистих, що пхають голову під Євангеліє… Нині час на часі не стоїть. Та й що з того комсомолу? Хліба він мені не дасть.

Вірі вдарило гаряччю в обличчя. Борсуче життя… А хіба тільки Василеве життя борсуче? Їй також пропонували вступити до комсомолу. Спекалася: «В Бога вірю». Неправда. Вона ні в що не вірить. Адже до церкви давно не ходить. Не тягне. А до кого? До товаришів також ні. Відбилася від них чомусь. Навіть на випускний вечір не прийшла. Чужа всюди.

– То ще б з тим комсомолом… подивився, – міркував уголос Василь. – Але треба, щоб одні українці туди вписувалися. Коли питаю – ні, кожний може записатися: поляк, німець, навіть єврей. А я з Менделевим Іциком разом до кучки не ходив, то й до одної партії не піду.

– А Іван ходив? А Кривда? – враз спалахнула Віра, чомусь розсерджена і на Василя, й на себе.

Василь здивовано відкопилив губу. Що це вона раптом почала за ними обставати?

– То інша справа, – відповів. – Вони давно вже покомунилися.

– Але ж люди порядні, чесні.

– А я щось кажу? – пирснув Василь. – Вони своє знають, а ми своє. Ти також не кричиш на мітингах «Хай живе!» мов навіжена. Твій тато трохи, але він… мусить.

Віра дивилася під ноги, задумана.

– Тата ніхто не силує. А про комсомол я трохи знаю з школи. Нічого поганого в ньому не бачила. Концерти організовували, вечори цікаві. Деякі, правда, надто любили виголошувати промови. Отак, наче віршик напам’ять. Може, тому я… – говорила Віра, ніби виправдувалася. – Але ти розкажи докладніше про Кривду. Я ж чула тільки п’яте через десяте.

Василь скупо розповів, що сам знав. Якби не Іван, то Оленка й донині не зустрілася би з своїм братом. Іван сидів у Березі з одним львівським. Дивне таке прізвище в нього – Сарабай. Він же й розповідав Іванові багато про Антона та про Оленку. Знав їх.

– Але то цікава була придабашка! – пожвавився Василь. – Від Івана чув. Кривда й Сарабай ще до арешту належали до одної організації у Львові. Великими друзями були. Але дружба – то одна справа, а любов – інше. Сарабай страшенно закохався в Антонову наречену, Юлю. Тепер вона за Кривдою, поженилися, значить. То як Юлю посадили в тюрму, ніхто не смів піти її провідати, навіть Антін, бо такий наказ був: щоб самому не потрапити за ґрати. А Сарабай, видно, найдужче любив її. Все підбурював своїх, намовляв, щоб влаштувати Юлі втечу, а коли ніхто не погодився, він сам пішов, назвав себе інакше…

– Пішов у тюрму? – дивувалась і захоплювалася Віра. – І що?

– Поліцаї сказали йому почекати, а тим часом самі переглянули фотографії та й ланцюжки на руки і – в Березу Картузьку. Бо давно за ним шукали.

– І він так і не побачив її? – тихо скрикнула Віра, забула про Василя і про Кривду, а в уяві малювався сміливий юнак, який нічого не боїться, коли кохає. – Юля знала, що він приходив? – спитала перегодом.

– Потім дізналася.

– І вийшла заміж за Кривду?

– Я ж уже казав…

– Недобра вона… Я…

Віра замовкла, потайки глянула на мідянисте обличчя парубка і зупинилася. Василь знітився від її настороженого погляду.

– А ти, Василю… Якби так дуже-дуже кохав… Зробив би так?

Він знизав плечима, ніби почув таке, на що й відповідати не варто.

– Смішна. То де ж таке можна робити? Думати треба. Здорову голову під Євангеліє… Він же знав, що може попасти й загинути і не побачити її більше ніколи.