Микола Сікач - Подорож за тридев’ять світів

– Це ж лист Колі, його почерк, а це друкований – прошепотіла мати.

«– Тату, мамо, Володько, – писав Микола, – не хвилюйтесь, зі мною все гаразд. Я повертався зі школи, і біля річки мене зустріли астронавти – інопланетяни. Вони мені сподобались і ми поговорили… Вони запросили мене відвідати їхню планету, дечому мене навчити, щоб я не відставав у навчанні і обіцяли повернути мене до вас рівно через рік – тобто 14 вересня 1999 року. Я погодився, тому, що вірю їм. І ви повірте. Сусідам і в школі поясніть, що мовляв, я терміново виїхав на Донбас до помираючого діда Федосія – батька мами, на станцію Ясинувата, що я там пробуду стільки, скільки знадобиться, і що в школу там ходитиму. Цього листа заховайте і нікому про нього не говоріть, особливо про це попередьте Володьку. І пам’ятайте – ви не бачили ніякого космічного корабля. Я вас люблю, обнімаю і цілую. До побачення.»

Батьки заціпеніли над цим листом. Навіть Володька притих, напружено дивлячись на татка і маму широко розкритими оченятами, в яких бриніли сльози і велике запитання – він відчув тривогу і небезпеку через своїх батьків і не міг зрозуміти, що відбувається.

– Синку – батько пригорнув до себе Володьку, – Микола поїхав до діда Феодосія на Донбас. Зрозумів?

– Тату, його забрали?

– Не питай, а слухай далі. І добре запам’ятовуй. Дідусь захворів, а допомогти йому нікому, і він попросив нас відпустити Миколу до нього.

Мати хотіла непомітно забрати зі столу блискучий циліндр, але Володька помітив цей рух і попросив показати йому цю «блискучу». Довелося батькові говорити з Володькою як з дорослою людиною, переказуючи прохання Миколи – нічого, нікому і ніколи навіть не згадувати ні про світло згори, ні про «блискучу», ні про велику сковорідку в небі, ні про лист брата. Володька почав повільно кивати головою в знак згоди. Він був розумний хлопчик. Але нічна пригода вже стомила його, і батько відніс Володьку до ліжка, обережно вклав майже сонного сина, вкрив ковдрою, поцілував хлопчика і перехрестив, наче оберігаючи цим хрестом дитину від всього недоброго, що може принести їй пригода цієї ночі.

Сам повернувся до кімнати. Другий лист тягнув до себе. Він був надрукований на доброму папері.

«– Ми люди далекої планети Юрмазі прилетіли до вас на планету Земля з добрими намірами і ні в якому разі не хочемо завдати вам неприємностей. Ми зустрілися з вашим сином так, щоб цього ніхто не побачив, познайомилися з ним і запропонували йому подорож на нашу планету з умовою, що рівно через рік ми його повернемо додому, і що він не відстане від своїх однокласників у навчанні та складе іспити на атестат зрілості в 2000 році, або навіть в кінці 1999 року, якщо дозволять. Запевняємо вас, що Микола повернеться додому 14 вересня наступного 1999 року здоровим та міцним і принесе у ваш дім радість, достаток і спокій. Ці листи варто сховати, щоб їх ніхто не побачив. Розраховуємо на ваше розумне терпіння, бажаємо вам сил, здоров'я і добробуту в хаті. Астронавти з планети Юрмазі – Аташон, Холд, Сироб».

Найтяжче було Володі. Його розпирали враження про події тієї страшної ночі: про те яскраве світло з неба, про ту блискучу трубку, про той страшний лист старшого брата. І Петрусь, і Сашко, і Юрко мабуть пороззявляли б роти та попадали, якби про все дізнались. Але він тримався і навіть заспокоював тата і маму. Кожного вечора Володя шепотів батьку про якусь новину.

– Тато, ти нічого не розказав тітці Наді? Дуже вона допитувалась у тебе про прожектор і розтринькала про це і тітці Галі, і Гаші, і Горошкам, а ті розносять по всьому селу. І в мене розпитували, але я нічого їй не сказав.

Це був важкий рік. Все одно, приїздили якісь люди в чорних плащах та кореспонденти відомих і не дуже газет. Всі допитувались про події тієї ночі. Але всі троє стояли на своєму, – може там щось таке і світило, але ми всі спали і нічого не бачили, а якщо сусідка бачила, то питайте у неї. Ці листи не давали спати вночі і працювати вдень, не давали думати про щось інше, хоч це і було необхідно. Батьки неначе подуріли. Був син і вмить його не стало. Була опора, надія, помічник та впевненість у майбутньому. Микола ріс міцним, роботящим, чуйним – на радість батькам і заздрість недобрим сусідам. Він був гордістю батьків, і ось його нема, а замість нього оці страшні листи. Володька бачив і відчував дитячим серцем зміни в поведінці батьків та їх тугу, особливо матусину. Він став тихішим, навіть обережним. І завжди, коли бачив, як котяться з маминих очей сльози, – чи то на городі, на якому порпалися майже весь день, бо треба було збирати огірки, помідори, копати картоплю та іншу городину, чи в хаті, – він обнімав її і починав заспокоювати, як це робив батько, хоч у самого оченята плакали.