Світлана Веренич - І це все, що я хотіла сказати про кохання

– Ти кудись їдеш? – розчаровано запитала вона. – Надовго?

– У відрядження, – відказала я, застібаючи блискавку на рюкзаку, – вранці поїзд.

Навіщо збрехала? А втім, правильно зробила, Жанці ні до чого знати, куди й навіщо я їду. Слушно якийсь мудрець написав, що ніколи не жалкував, коли промовчав, і тисячу разів жалкував, коли бовкнув зайвого.

Я вказала Жанні місце на дивані, підклала їй під бік диванну подушечку, присіла поруч, піджавши під себе ноги – моя улюблена поза – і запитально глянула на дівчину.

– Лізо, порадь, як мені краще зробити? – Жанна знову перетворилася на жабку з холодним безпристрасним поглядом.

– Ти так довіряєш мені? Добре. Що я тобі б не порадила, та ти зробиш на свій розсуд, так? А з духу протиріччя – як шкідливий підліток, і навпаки.

Жабка з готовністю кивнула, немов погоджуючись зі мною. Дедалі то гірше! Вона ще дурніша, ніж я припускала, але саме з таких бувають найкращі господині та турботливі дружини.

– Можна зробити правильно або як легше. Запам’ятай: як би ти не вчинила цього разу, ти коли-небудь у майбутньому про свій вибір пошкодуєш. Зараз, коли ти носиш його дитину, у тебе в руках всі козирні карти. Варто тобі зробити аборт – і всі твої переваги лопнуть, як мильна бульбашка.

Жанна слухала з такою увагою, що я мимоволі посміх- нулася.

– Георгій не такий уже безсовісний тип. Останні негідники в таких випадках блискавично випаровуються, зникають, а цей навіть витратитися на лікаря пообіцяв, Туреччиною понадив. Це доводить, що якісь уламки порядності в ньому залишилися. У кожній нормальній людині закладений інстинкт продовження роду, правильний природний закон. Звичайно, він зараз може тебе залишити. Але я певна: забере з пологового будинку. Поки ти будеш виношувати дитину, він спокійно все зважить, трусне залишками мізків і зрозуміє, що в його віці давно настав час мати нормальну родину, а про таку дружину, як ти, можна тільки мріяти.

– Ти правда так думаєш? – з надією перебила мене дурненька, погляд її потеплішав.

– Я не пророчиця, може, через дев’ять місяців ти сама не захочеш мати з ним нічого спільного. Життя іноді готує такі сюрпризи! А зараз я б тобі порадила на вихідні з’їздити до батьків і порадувати їх, що вони скоро поміняють свій соціальний статус.

– Батько вб’є мене! – перебила Жанка. – Він не вибачить такої ганьби!

– Це залишиться ганьбою, поки саме ти будеш так вважати. Материнство навіть у диких племенах є подарунком небес. Знала б ти, скільки жінок страждають, що не можуть мати дитину! Лікуються, лежать у лікарнях, платять гроші. А у диких племен дівчині з дитиною легше вийти заміж, вона вже довела свою придатність до материнства. «Батько вб’є» – вигадай що-небудь оригінальніше. Коли я вчилася в інституті, була схожа ситуація. Гірше: коханий зник у невідомому напрямку, а в село дівчина не показувалася. Теж боялася стати жертвою рідного батька. Народила й жила в гуртожитку, ми їй допомагали, чим могли. А якась добра душа не витримала й написала докладний лист її батькам, які навіть не підозрювали, що стали дідусем і бабусею. Вони приїхали в той же день, як отримали та прочитали лист. Дочці навіть не дорікнули, забрали внучку з собою, а юній матері заборонили й думати про заочне відділення, куди вона вже зібралась перевестися, щоб працювати й утримувати свою незаконнонароджену дівчинку. Ця Людка потім зі сміхом розповідала, як мати ранком жене на пасовище корову: в одній руці лозина, а іншою дитячого візочка перед собою штовхає. Село погомоніло, та й замовкло. А Наталка вже в перший клас ходить. А найцікавіше, що через три роки рідний батько матеріалізувався й одружився. Напевно, по їдальнях та кабаках набридло харчуватися.

– Прямо казка…

– Чиста правда. Ризикни, якщо любиш Георгія.

– Я не знаю… Якби знати напевно, що так буде… Але батько, – він у мене такий строгий. Я не переживу його гніву…

– Тоді слухай ще одну історію з життя моєї одно- класниці.

Я сходила на кухню, швиденько зробила апельсинового фрешу, розлила його в свої улюблені французькі склянки, що падають і не б’ються, як мене запевняв і щиро обманював продавець, і принесла Жанночці на маленькій таці, як у ресторані.

– Спасибі, – нявкнула та і стала пити так швидко, немов знемагала від спраги. Напевно, від моїх байок її постійно кидало в піт, і організм зневоднів, як літом у спеку.

– Добре, слухай. – Я знову вмостилася у своїй улюбленій позі поруч, поставивши тацю зі склянками на журнальний столик.