Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Досить специфічну категорію кельтських старожитностей становлять сліди ритуальних убивств. З писемних джерел відомо, що у Галлії людські жертвоприношення здійснювалися раз на п’ять років, при чому в жертву приносили злочинців, яких спеціально утримували для цієї нагоди. Якщо ж злочинців не вистачало, жертвами могли ставати й безневинні люди. Цезар та Страбон яскраво описували, як галли «споруджували велетенську фігуру з сіна й дерева, потім кидали туди худобу та різних диких тварин, а також людей, і все це спалювали». Крім того, жертвам перерізали горло, їх розпинали у святилищах, розстрілювали з луків, наносили удар у спину, а потім віщували за судомами вмираючого тіла. Дехто добровільно зголошувався бути принесеним у жертву: за це він, а точніше його родичі, отримували щедрі подарунки у вигляді золота, срібла, амфор з вином.

Окремі людські кістки, черепи (кельти вірили, що відрубана голова супротивника передає переможцю його силу) або цілі скелети були виявлені у кельтських святилищах на теренах Франції (Рокепертюз, Гурнэ-сюр-Арон, Рибемон-сюр-Анкр, Нантьой-сюр-Ен тощо), Чехії (Лібеніце), Австрії (Розельдорф) і навіть Туреччини (Гордіон, Каман-Калегююк). Окрім того, у Британії та Ірландії знайдені так звані «болотяні мумії» зі слідами ритуального вбивства (Людина з Ліндоу, Князі з Клонікавен). Здебільшого ці знахідки не дають підстав стверджувати практикування кельтами масових жертвоприношень людей. Хоча трапляються й виключення, такі як святилище Рібемон-сюр-Анкр. На його території було виявлено рештки близько п’ять тисяч принесених у жертву людей (судячи з великої кількості знайденої поряд зброї – полонених). Подібні знахідки, звісно, дають підстави засуджувати дикунські звичаї «варварів». Проте не варто забувати, що в античному світі людські жертвоприношення не становили чогось екстраординарного, та й стандарти поводження з переможеним ворогом, навіть у середовищі «цивілізованих» греків та римлян, навряд чи можна називати гуманістичними.

На Сході Європи власне кельтських поховань виявлено порівняно небагато. Це пов’язано з тим, що в період експансії на сході Європи кельти вже практикували кремацію та, ймовірно, почали перехід до обряду, сліди якого непомітні археологам. На східній периферії кельтського світу загалом виявлено доволі невелику кількість латенських поховань, а у Малій Азії, попри кількасотлітнє існування тут держави галатів, таких поховань зовсім немає. Крім того, відомо, що у контактних зонах кельти доволі легко запозичували обряди автохтонних мешканців. Так, в Італії кельтські поховання не завжди можна відрізнити від етруських, на Рейні – від германських, у Причорномор’ї – від фракійських. Показовий приклад – поховання кельтських найманців у столиці Держави Птолемеїв Александрії: всі вони вони були здійснені за елліністичним звичаями (без інвентарю, в урнах-кальпідах тощо) та супроводжувалися вапняковими надгробками з характерними зображеннями кельтських списоносців. При цьому лише частина похованих воїнів-галатів мала кельтські імена.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Новиченкова М. Римське військове спорядження в Тавриці I ст. до н. е – ІІІ ст. н. е. (за матеріалами розкопок святилища Гурзуфське сідло) – автореферат канд. дис. – Київ, 2017.

(Наум 3, 1–4).

1 вершок = 4,445 000 см.

Про Хотівське городище, яке вони намагалися захопити ще у VII ст., див. «На північ від Скіфії», с. 24.

Про це докладніше див. «Скіфо-перська війна», с. 30.

Докладніше про це див. у підрозділі про похід 331 р. до н. е. македонського полководця «Ольвія проти Македонії (похід Зопіріона).

Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии (Приложение к XV тому «Древности»). Издание Императорского Московского Археологического Общества. – М.: Т-ия М. Г. Воганинова, 1895.

Назва походить від швейцарського селища La Tène, де нова культура була відкрита. Водночас, ядром її формування вважаються землі на північному сході сучасної Франції.