Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Також Цезар повідомляв, що друїди займаються вихованням аристократичної молоді у дусі патріотизму та пошани до богів. Вони звільнені від податків і можуть не брати участі у війні (хоча відомо, що друг Цезаря, друїд Дівітіак командував військом союзного римлянам племені едуїв). Посідоній, при цьому, зазначав, що галли «не тільки в мирний час, але також і під час війни сумлінно підкорюються цим людям [друїдам. – Г. К. ] та своїм ліричним поетам і так само роблять їх вороги. Часто, коли армії наближаються одна до одної в бойових порядках з оголеними мечами й піднятими для атаки списами ці люди виходять поміж ними і зупиняють конфлікт, наче приборкуючи якихось диких звірів. Так, навіть серед найбільш диких варварів лють поступається місцем мудрості й Арес сплачує данину Музам».

Повідомлення Посидонія та Цезаря про друїдів, які виховували нащадків кельтської еліти, виносили судові вироки й припиняли конфлікти між племенами однією своєю появою на полі бою, створили спокусу перебільшувати значення жрецької організації давніх кельтів. І варто зазначити, що для багатьох дослідників ця спокуса стала справді непереборною.

Навіть у наукових працях побутували фантастичні теорії про «корпорацію» або «орден» друїдів, який створив таємничу релігійну доктрину й мав необмежену владу в кельтському суспільстві. Одним своїм рішенням цей «орден» нібито міг поставити поза законом ціле плем’я, прирікаючи його на вимирання. Що вже казати про популярну літературу, яка приписувала друїдам будівництво Стоунхенджу та створення складної філософської та езотеричної системи. Друїдів порівнювали з тибетськими ламами й записували до їхніх лав самого Христа (авжеж, справжній Ісус з Галілеї міг бути тільки галлом або галичанином!). У Європі ХІХ–ХХ ст. романтизація образу друїдів дала поштовх виникненню численних осередків неодруїдизму, представники яких вважають себе нащадками та спадкоємцями «таємних знань» кельтських мудреців та містиків.

Щоправда, реальних підстав для надмірного захоплення кельтським жрецтвом не так уже й багато. Річ у тім, що у джерелах загалом бракує інформації про те саме «таємне вчення» друїдів, а щодо прикладів реального застосування їхньою теократичною «корпорацією» своєї влади над кельтськими племенами згадок взагалі немає.

З аналізу текстів випливає, що роль друїдів у конкретних історичних подіях була доволі скромною, тоді як Посідоній та Цезар своїми красномовними описами явно намагалися перебільшити їхню суспільну вагу. Перший, відповідно до своєї філософської концепції, хотів бачити в друїдах нащадків мудреців «золотого віку»; другому друїди були потрібні заради збільшення галльської небезпеки в очах римського сенату. Не випадково Цезар детально та яскраво описує здійснювані друїдами людські жертвоприношення та єдиний згадує про походження друїдичної «доктрини» з Британії. Прагнучи виправдати свою невдалу спробу завоювати Альбіон, та лякаючи своїх співвітчизників всесильними жерцями північних «варварів», він, звісно, не порівнював друїдів із римськими служителями культу, які також регулювали питання сакрального та сімейного права, гарантували міжнародні договори, вирішували питання про кордони тощо. Між іншим, зауважимо, що обидва цитовані вище вельможні друїдознавці мали величезну політичну владу: сам Цезар 63 р. до н. е. був обраний верховним понтифіком, тобто Галлію він завойовував у статусі формального голови римської релігії!

Поза межами Галлії та Британії друїди згадувані також у ранньосередньовічних ірландських текстах. В Ірландії друїд найчастіше виступає у ролі радника світського вождя; він тлумачить знамення, пророкує майбутнє, накладає табу тощо. Друїд може, склавши пісню похвали, підвищити статус людини, або навпаки, морально знищити її шляхом накладання прокляття. Становище ірландських друїдів справді було привілейованим, однак воно мало чим відрізнялося від аналогічного становища жерців інших язичницьких народів. Що ж стосується східних кельтів, то античні автори – сучасники кельтських міграцій, друїдів у їхньому середовищі взагалі не згадують. Чому? Тому, що на Схід подалися самі вожді та воїни? А може тому, що елліни та римляни не надто переймалися релігією та суспільною організацією «варварів» до часів Посідонія, який і розпочав конструювання «друїдичного міфу».

Кельти мали розгалужену систему уявлень про потойбічне життя й прагнули забезпечити своїх померлих різноманітними предметами особистого вжитку. Це кельтське уявлення лірично описує римський поет Лукан: «не тихих долин Ереба і не глибин сумного царства Діта шукають тіні мертвих. Той самий дух надихає їх тіло в іншому світі. Смерть – середина життя». Інший римлянин, Валерій Максим, відгукувався про віру кельтів у життя після смерті з більшим скепсисом: « Кажуть, що вони [ кельти. – Авт.] беруть у борг суми грошей, які будуть виплачені в іншому світі, настільки вони переконані, що душі людей безсмертні. Я б назвав їх божевільними, якби ці вдягнені у штани варвари не вірили у те саме, у що вірив грек Піфагор».