Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Як і у всіх кочівників, у кіммерійців, імовірно, сім’ї об’єднувалися в сімейно-родинні групи близькоспоріднених сімей, ядрами яких були найближчі кровні родичі. Ці групи і становили громаду, що включала від двох до п’яти сімей. Кілька таких громад могли об’єднуватися в общину другого рівня задля спільного перекочування.

Виділялися багаті власники худоби, які мали військові загони для розширення впливу і влади. Поява такого суспільного прошарку була зумовлена підвищеною військовою активністю, коли набіги і війна перетворилися на постійні промисли, що і фіксується за воєнними походами кіммерійців VIII–VII ст. до н. е., про які йтиметься трохи далі.

Окрім військового проводу, вожді у кіммерійському суспільстві виконували судові та церемоніальні функції, займалися зовнішніми зв’язками. У критичний момент рядові члени суспільства мали вирішальний голос, і навіть вожді не могли примусити їх слідувати за собою. Така ситуація відповідає суспільству з військовою демократією.

Формування кіммерійської культури припало на першу половину IX ст. до н. е., коли тривала поступова зміна клімату на більш сухий. У степах Північного Причорномор’я все ще були досить сприятливі умови для ведення нового кочового господарства. Вони зумовили поступове розселення кочовиків по степах від Дону до Дунаю. Це підтверджується розподілом у часі відомих археологам поховань. Основна їх кількість (82) припадає саме на цей період. Виділяють дві групи старожитностей того часу: чорногорівську і новочеркаську. Обряд поховання першої пов’язаний з традиціями Дунайсько-Дністровського межиріччя і Придніпров’я, а другої – Побужжя і басейну Дніпра. Мабуть, «черногорівці» розселялися в спорідненому їм середовищі, поступово асимілюючи з місцевими жителями. Тоді Південно-Бузький степовий регіон майже не був заселений. На ці порожні території прийшли зі сходу «новочеркасці». Обидві групи кіммерійців налагодили зв’язки з навколишнім населенням, передусім із мешканцями лісостепового Подніпров’я і Подністров’я, а також Північного Кавказу.

Взаємодія з осілим населенням Передкавказзя виявилася життєво необхідною для кочовиків, починаючи з моменту формування кіммерійської культури й упродовж усього часу її існування. В умовах зростання посушливості клімату в IX ст. до н. е. цей регіон привертав увагу степовиків як придатна для проживання зона, де були рясні пасовища, джерела металу та населення з комплексним землеробсько-скотарським господарством і високорозвиненим ремеслом. Зв’язки степовиків із жителями Північного Кавказу була справою вимушеною через занепад металообробних центрів Південно-Східної Європи. Не останню роль у цьому зіграло припинення діяльності на межі XI–X ст. до н. е. мідних копалень на Донецькому кряжі.

Однак завдяки контактам зі степовиками, на Північному Кавказі поширилася традиція виготовлення озброєння з бронзи і заліза (при цьому клинки мечів і кинджалів були із заліза, а руків’я – бронзовими).

Саме тоді відбулося епохальне вдосконалення озброєння і кінської збруї. Воно набуло вигляду симбіозу культурних традицій місцевого північнокавказького населення і ранніх кочовиків, що породило нові технології та нові вироби. Так, важливим наслідком цих подій стало поширення металевих вудил, які були незамінні для управління верховим конем і колісницею. Одні з найдавніших у Східній Європі металеві вудила знайдено в похованні XI–X ст. до н. е. Гордіївського могильника на Південному Бузі. Водночас подібні вудила передскіфського і скіфського часу добре відомі у азіатській частині степового пояса Євразії: Казахстані, Середній Азії, Алтаї, на теренах Сибіру, Монголії, Китаю.

Для кіммерійців, які жили в степах між Доном і Дунаєм, життєво важливими були і контакти з безпосередніми сусідами – жителями лісостепового межиріччя Дніпра і Дністра. Від цих сусідів можна було отримати продукти хліборобства. Виробники цих продуктів утворили кілька племінних союзів, названих за археологічними пам’ятками чорнолісцями (за знахідками в районі знаменитого Чорного Лісу) та групою Сахарно-Солончени (у Молдові). У цих сусідів можна було розжитися і виробами ремісників, насамперед металевими. Улітку кочовики пасли свою худобу в північних районах степу на межі з лісостепом, а у найбільш посушливі роки заходили і на степові ділянки лісостепу. Тож інтереси обох сторін вимагали мирних відносин.