Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Цей підхід нагадує багато в чому кримінальне розслідування, у якому «речі говорять» не менш, а то і більш промовисто, аніж протоколи допиту свідків. Античні ж автори і середньовічні хроністи як свідки виглядають не надто поважно. Але саме на їхніх свідченнях ґрунтуються висновки-вироки шанованих «традиційних» істориків. Так, вони витискають зі скупих рядків Тацита, Амміана Марцелліна, Прокопія Кесарійського та інших усе можливе (і неможливе) вже кількасот років. Однак вони ніколи б не дізналися, приміром, про існування кільканадцяти царів Боспору, єдиними свідченнями існування яких є знайдені під час розкопок (або взагалі випадково) монетам. До того ж монети ці промовисто оповідають про політичні амбіції цих «друзів Риму» та римських цезарів: якщо є на звороті портрет імператора – то це означає лояльність, портрет зникає – пішла боротьба за незалежність.

Про тих же кіммерійців або скіфів із писемних джерел відомо не так уже й багато – прийшли з глибин Азії, повоювали та попанували в ній, повоювали з Дарієм І, ну і так по дрібницях. Археологічні дослідження дали змогу не лише виявити наповнені золотими речами поховання царів та сліди моторошних поховальних ритуалів, описаних Геродотом, але і відстежити припливи та відпливи населення у певних місцевостях, пов’язати їх із кліматичними змінами, простежити походи в Європу – а про це «батько історії» не знав і не міг знати. Не знав він достеменно і про «країну забутих міст», від якої лишилися городища набагато більші не те що за Ольвію чи Херсонес, а навіть за Афіни, володарі яких торгували з еллінами ще за життя Гомера.

Навіть подробицям епічного походу македонського полководця Зопіріона проти Ольвії ми завдячуємо розкопкам, унаслідок яких до рук дослідників потрапили і фрагменти від постаменту статуї з написом на честь Каллініка – рятівника поліса, і черепок з листом від «п’ятої колони», і нарешті речові свідчення перебування македонських пращників під стінами міста – свинцеві матіобули. А географія трофеїв та нагородної зброї окреслила участь скіфського фактору в тих подіях та його вирішальне значення для цієї частини світу.

Таври, які стали персонажами жахливих оповідей про піратство, людські жертвопринесення фактично були персонажами легендарними. І лише археологічні розкопки дозволили додати живих рис до їхнього портрету. Виявилося, що вони були умілими ремісниками, які ще до появи еллінів у Тавриці опанували мистецтва видобування та обробки заліза у досить вражаючих уяву масштабах. Тож історія з піратством не лише знайшла підтвердження у «речових доказах», але і відкрилися її зовсім невідомі сторінки. Коли в горах було знайдено один із таврських храмів неподалік сучасного Гурзуфа, то виявлені там скарби, присвячені суворим давнім богам, засвідчили: таври уміли брати здобич та трофеї, успішно воюючи не лише з непереможними скіфами, а й з не менш непереможними полководцями Риму, список яких за рейтингом очолив сам Гай Юлій Цезар. Так, той самий Цезар – який «прийшов, побачив, переміг».

Можна сказати, що поєднання археологічних джерел певною мірою наближає «велику історію» до людей, які її творили. Ми дізнаємося, скільки було випито вина і скільки з’їдено кабанів під час тризни, влаштованої на честь одного зі скіфських царів, переймаємося долею Еврисивія і Арети, похованих у склепі під стінами Ольвії, знайомимося з могутньою чаклункою та невідомим царем Сарматії. Ми поіменно знаємо багатьох центуріонів та легіонерів римського війська (заразом із назвами і номерами їхніх підрозділів), розквартированих у Тирі, Херсонесі та Ольвії, моряків і командирів кораблів Мезійського флоту, на яких майже два століття тримався «римський порядок» над Понтом Евксинським…

Так-от, за певної думки, для археологів «переламними» стали не події V ст., пов’язані з демаршем Одоакра 476 р., а початок скіфських війн у ІІІ ст., завдяки яким, зрештою, і стала можливою поява у Римі такого персонажа. Власне, ті скіфські війни насправді були готськими, а плацдармом були спочатку землі на північ від Понту, а згодом і Таврика, у якій чудом втримався Херсонес. Після «епохи солдатських імператорів» поява готів та інших «варварів» на Аппенінському півострові стала лише питанням часу.

ІХ ст. стало реальною межею між епохою формування слов’янських держав і запровадженням «варязької альтернативи» – Русі з центром у Києві. А це вже, як кажуть, окрема історія.