Array Collective work - Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Побачив у цьому фрагменті опис кримського берега із Балаклавською бухтою французький вчений-мандрівник Дюбуа до Монпере.

«…Звідси [тобто з Еолова острова] попливли ми вперед з пригніченим серцем. Згасала бадьорість людей від тяжкої греблі за нашою ж дурістю, оскільки не з’являвся більше подорожній вітер. Шість діб однаково пливли ми ночами і вдень, а на сьомий день досягли ламова неприступного міста, лестригонського Телепіла, де пастир пастира кличе, коли загоняє худобу, а той відповідає, вже виганяючи. Там безсонна людина отримала б надвійну плату – одну за випасання волів, а другу – за випасання сріблясто білих овець, оскільки близькі там шляхи ночі і дня. Тут коли ми вступили в славетну бухту, навколо якої з обох боків суцільно виситься крута скеля, а береги, що нависли, вигинаються один проти одного в устя і вузький вхід, тут всі направили в середину округлені судна. Вони були прив’язані близько одне до одного всередині глибокої бухти, оскільки ніколи в ній не піднімалася хвиля ані велика, ані мала, а було навколо світле затишшя. Лише один я утримав горне судно обабіч бухти, там, на закраїні, прив’язавши причали до скелі, а сам, піднявшись на кручисту вершину, встали [аби оглядіти місцевість]. Не було там видно справ ні волів, ні людей, і бачили ми лише дим, що піднімався з землі» [Гомер, «Одісея», (ХІІ – VІ ст. до н. е.), Hom., Od., X, 77 – 99].

Ще один міфічний народ – лестригони, вплелися у вінок кримської міфології. Досі не вщухли дискусії з приводу правомірності співвіднесення цього античного тесту, записаного набагато пізніше за події Троянської війни, із реальним шматком суші біля Балаклави. Але ж за Гомером ішли послідовники. Минаючи цілий сонм схоластів, зупиняємося на батькові історії Геродоті і великому трагікові – Евріпіді. Ми любимо припускати, чи могли давні письменники хоч якийсь час перебувати на тих землях, які вони описували. Зазвичай, відповідь є негативною, і навіть їхні сучасники часто-густо критикували логографів і звинувачували у незнанні предмета, який ті описували, бажанні прикрасити свої оповіді всякими видумками. Геродот також жодного разу не був у Тавриці, але користувався оповідками моряків. Його сучасник Еврипід поклав на папір давню грецьку легенду і подарував світові трагедію «Іфігенія у Тавриді». Але ж ми навряд чи колись зможемо встановити, чи в геродотівській Тавриці відбувалися легендарні події, чи це просто давній міф про якусь землю предків. Але ж саме Партенос, Артеміда Таврополос була головною богинею і покровителькою одного з найбільших античних полісів Таврики – Херсонеса. Після описів греків були і інші, але досі найбільше зацікавлення викликають саме античні тексти.

Власне, на античних авторів спирався і вже згаданий нами Дюбуа де Монпере, який одним із перших описав кримські старожитності. Поява європейських учених на Сході Європи і в Криму, зокрема, не була випадковою. Як згадують інші мандрівники, обізнані із ситуацією, як-от англійка Холдернес, це було пов’язано із інтересом Наполеона до цих земель і, можливо, навіть його планами відновити кримськотатарську державність.

Принаймні, саме після мандрів європейців Дюбуа до Монпере і Петра Симона Палласа кримські старожитності стали предметом вивчення істориків давнини. Власне, їх описи були першими науковими систематизованими роботами по кримській археології. Більшість із описаного ними – це були кинуті фортеці-ісари кримських готів, венеціанців і генуезців, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. не були такою вже й давниною. Іще якихось 300–350 років до цього це були цілком процвітаючі держави. Але французи лишили і описи давніших руїн. Насамперед це той самий, згаданий Псевдо-Скілаком, Херсонес.

Поруч із Херсонесом завдяки античним авторам відразу виник образ Партенос. І згодом, уже після війни з Наполеоном, російська аристократія, що дедалі частіше почала звертати увагу на Крим, саме цей образ винесла на поверхню у своїх путівниках. Власне, перше, що почали шукати у Криму із старожитностей – це храм Діви або Партенос. Зараз можна тільки припускати, але цілком можливо, що акцент на цьому міфі було поставлено відправленим у чергове заслання О. С. Пушкіним у кількох віршованих рядках.

Отже, більше двох із половиною сотень років археологічних пошуків нараховує історія досліджень Криму. Наприкінці ХІХ ст. ентузіасти-краєзнавці Д. О. Шпак і М. М. Печонкін зібрали на Гераклейському півострові доволі цікавий матеріал, не схожий на античні чи середньовічні старожитності. Це була ліпна лискована кераміка із орнаментом, іноді заповненим білою пастою, крем’яні ножі, різноманітні кістяні знаряддя, кам’яні зернотерки. Усі ці старожитності було визначено доісторичним часом. На початку ХХ ст. дослідженням так званих кримських дольменів – могильників кам’яних скринь, розташованих на схилах кримських гір, зайнявся М. І. Репніков. Він ототожнив ці пам’ятки із легендарними таврами слідом за Дюбуа де Монпере і датував їх добою раннього заліза. В 1926 р. у невеличкій науково-популярній статті, присвяченій своїм дослідженням доісторичних старожитностей Криму в печерах Кизил-Коба, Кош-Коба і поблизу Нейзацу Г. А. Бонч-Осмоловський навів доволі цікавий матеріал, відмінний від досліджуваного ним матеріалу шару доби каменю. Це так само, як і на Гераклейському півострові, була лискована ліпна кераміка, вкрита орнаментом, іноді заповненим білою пастою. За місцем знахідки цю виділену культуру дослідником було названо кизил-кобинською.