Аліна Максакова - Пантеон Cвободи. Книга друга. Розквіт імперії

– Від Вільньофь [23] П’єр-Шарль-Жан-Баптист-Сильвестр де Вільньоф – французький адмірал, командир ескадри Наполеона у битві при Трафальгарі. немає ніяких звісток, а, між тим, Імператор чекає не дочекається виступу, – відмахнувся я, знизавши плечима, а потім схрестив руки на грудях. – Ймовірно, це – останній день року, коли ми усі можемо спокійно милуватися на навколишньою природою… Проте, ти прийшов не для того, щоб приєднатися до цього заняття, чи не так?

– І так, і ні,– відповів Бойнод, важко видихаючи. На його лобі залягла ледве помітна зморшка. – Тутешня природа і справді дивовижна, і я був би не проти дійсно помилуватися нею… за інших обставин. Зараз же я хочу сказати тобі, що ти помилуватися з приводу відсутності вістей від адмірала…

Я відчув, як кров підливає до щік і їх обдав жар. Я інстинктивно стиснув ліву руку на рукоятці шаблі, прикріпленої до пояса, і пильно глянув на співрозмовника. Його обличчя, завжди незворушне, тепер виражало гостру стурбованість, що було ознакою тривожних новин.

– Після відплиття нашого флоту з порту Кадіс, як ти знаєш, головним завданням його було розгромити оборону англійців, – сказав Бойнод, зневажливо мотнувши головою. – Що ж… британців вони – то наздогнали…

– Mon Dieu! І що далі?

– Що ж, по-перше, Нельсон зустрівся з Господом…

– То це була перемога!

Жан тут же інстинктивно скривив невдоволену гримасу.

– На жаль, мій друже… – сказав він з виглядом побитої собаки. – Цей негідник забрав із собою велику частину наших та іспанських моряків; плани Бонапарта по вторгненню в Лондон зірвані… А що стосується особисто мене, то я соромлюся, що народився з цим зрадливим мерзотником Вільньофом в одному, хай йому біс, світі!

Мені на секунду стало моторошно, наче мене вразила блискавка з неба. Лайки Бойонода звучали, немов у тумані, – моя свідомість ніяк не справлялася з фактом поразки.

Мені не хотілося до кінця вірити в те, що цим зіткненням були перекреслені досягнення Великої армії за рік ретельної підготовки. Мені не хотілося сприймати факт, що панування Франції у Британії залишилося всього лише ефемерною ідеєю, яка не дасть охоронцям нашої улюбленої Батьківщини спати спокійно, щодня відчуваючи побоювання нападу у відповідь.

Над силу опанувавши себе я, немов раптом опритомнівши, підвів важкий погляд на товариша.

– Але Імператор… Що зробив Імператор? – з незрозумілими відтінками надії в голосі запитав я, міцніше вхопившись за ефес, на що співрозмовник ледь помітно посміхнувся.

– Розтоптав чергового капелюха [24] За словами істориків, імператор Наполеон Перший в моменти великого гніву кидав свою шляпу на підлогу і починав її топтати. , – сказав глузливо Жан, але тут же набув поважного вигляду. – А зараз зібрав у себе Мюрата, Лефевра і Бертьє. Думаю, вже за годину ми отримаємо його подальші розпорядження… І, сподіваюся, вони задовольнять моє бажання зігнати на ворогах кепський настрій!

– До завтрашнього дня кожен другий у гвардії думатиме так само, – запевнив я. – Залишається тільки дістатися до цих самих ворогів… Адже вони уміло заховалися за вузькою смугою Ла-Маншу.

– Що ж, вони – перші наші вороги. Але не варто забувати про інших, – Жан кивнув головою на схід.

– Ти маєш на увазі Росію?

– Частково, – погодився Жан з гарячковим блиском в очах. – Проте вірогідність того, що наш Маленький капрал віддасть перевагу австрійцям, досить велика, не вважаєш? Більше того, кажуть, вони полізли у Баварію…

– А втім, плювати! – пізніше додав Бойнод. – Якщо вже братися за зброю, то проти всіх і відразу – нехай знають нашу породу!

Сміливець шукає зустрічі, боягуз же вважатиме за краще уникнути її.

В той час, як Наполеон горів неприхованим бажанням битися з військами Британії, її союзники, користуючись його відсутністю, тишком просувалися землями Німеччини.

Розворушивши осиний рій в Італії та Баварії, вони вважали, що залишаться не вжаленими, і були гідно за це покарані. До кінця вересня величезна французька армія покинула Париж – її очолювали воєначальники, що не знали ще жодної поразки.

Тут кожна голова була позначена героїчним перстом, тут кожен був гігантом.

Ніколи ще Гвардія не справляла такого грандіозного враження. Здавалося, погляду навіть останнього рядового вистачає, щоб ворог був знищений і відданий на справедливу розправу…