Лоран Гунель - Я обіцяю тобі волю

Ще одна проблема, з якою я не могла дати ради, стосувалася його щоденних перлів у меню. Звісно, це були поетичні назви, але не описові й не рекламні: «Дощова неділя» могла передувати «Печальному понеділку». Не кращими були й назви страв: до ґратену «Журба» пропонувався часниковий соус «Меланхолія».

Найтяжче доводилося на весіллях, позаяк нашому кухареві щастя молодят неодмінно навіювало болісні спогади про дружину, яка його покинула. Якось я, зібравши волю в кулак, попрохала його змінити назву першої страви, яку він охрестив «Солодкою ілюзією».

– Чи не міг би ти придумати щось веселіше? – мовила я.

– А що тут сумного?

– Ну, це сумно, коли на десерт подають мармуровий кекс у шоколаді «Чорне дзеркало»… Постав себе на їхнє місце, це ж весілля, вони хочуть бути щасливими, тішитися.

– А що ти пропонуєш? Телятину «Маренґо-іґо-ґо»?

Він стенув плечима і висловив ще якісь міркування про те, що щастя в глибокій меланхолії, радше ніж у поверхових веселощах.

Після цього Родріґе відгородився від мене непорушною мовчанкою, і я була змушена піти. Більше я не наважувалася повертатися до цієї теми.

Цього разу він був у доброму гуморі, і я його підбадьорила.

– М-м-м-м-м, сьогоднішні страви гарно пахнуть, та й виглядають смачно, – радісно сказала я, щоб у нього була мотивація.

Родріґе насупив густі чорні брови і кинув на мене погляд людини, ображеної до глибини душі.

– А що, вчорашні були погані?

– Та ні, що ти! Усе було досконало!

Я поквапилася втекти в залу. Навіть компліменти незмінно оберталися проти мене. Нема на те ради, я щодня бовкаю зайве. Утім я захоплювалася щирістю Родріґе: він ніколи не приховував своїх почуттів, тоді як я вважала себе зобов’язаною підлаштовуватися під кожного.

– Доброго ранку, Корантене.

– Доброго ранку, пані Ширдон.

Корантен працював офіціантом на повну ставку. Середній зріст, маленькі карі очі, русяве волосся – доволі довге, але бакенбарди завжди охайно підстрижені. Він був єдиним членом команди, що звертався до мене на «ви». Він надавав великого значення правилам етикету та умовностям. Цьому бретонцю, що опинився в Ліоні, було замалим двадцять років, і він був жахливим перфекціоністом. Утім одержимість стосувалася візуальних аспектів, як-от складання серветок чи розташування столових приборів, й аж ніяк не пришвидшувала обслуговування. Він інакше не міг: навіть коли в нас був завал, він мимоволі поправляв виделку, проминаючи накритий столик. На щастя, Корантен був не моєю проблемою: відповідальність за нього несла Катель як керівниця ресторану.

Ранковий обхід я скінчила привітанням із Марко – нашим лоцманом (хоч язик не повертався називати так те здоровило, що відповідало за навігацію й технічне обслуговування корабля). Сказати, що він ніколи не всміхався, – нічого не сказати. Здавалося, вусатий чорнявий і кремезний чоловік завжди злиться, навіть коли все гаразд. Марко незмінно супив брови, блискаючи похмурими лютими очицями, – ніби напоготові вчепитися зубами в кожного.

Піднімаючись вузькими сходами до кабіни управління, я відчувала, що з кожною сходинкою втрачаю енергію, а проте чудово знала: він поважатиме мене, тільки якщо я виявлятиму силу. Та чи можливо це – вдавати сильний характер перед людиною, наділеною силою природною?

Лоцман сидів біля приладів у зашкленій кабіні із пошкрябаними шибками. Обличчя в нього розчервонілося, він засукав рукави сорочки, оголивши волохаті руки.

– Доброго ранку, Марко.

Він обернувся і ледь помітно кивнув.

З одного боку, мене паралізував страх перед цим типом, із другого не давали спокою думки про натиск Катель. Отож я набралася духу:

– Слухай, ти не ображайся, але хочу тебе попрохати: говори в мікрофон тихіше, коли оголошуєш відправлення. Бо ти надто репетуєш…

– А вам яке діло? – гримнув він своїм хрипким голосом.

– Розумієш, клієнтам це ріже вуха.

– От бідолахи…

– Якби ти дещо стишив голос, було б ідеально…

– Я вам не дикторша по телику.

Не знаю, чи я чогось добилася, та принаймні передала послання. Мені полегшало, і я собою пишалася. Тепер можна було йти до страхового агента в бірюзовому костюмі. Я провела його у мій кабінет, що вже звільнився, бо Шарль повернувся у свій. У цій надміру пишній обстановці – зелений килим й обшиті темним деревом стіни – я часом почувалася немов у романі Аґати Крісті («Смерть на Нілі», наприклад).

Уранці я б не встигла ретельно прочитати нову угоду на корабель, яку хотіла укласти. Та й у попередній були суттєві прогалини. Тож я вирішила про всяк випадок зустрітися після обіду з іншим страховиком, щоб порівняти й обрати найвигідніший варіант.