Лоран Гунель - Я обіцяю тобі волю

На кухні булькала й парувала кавоварка, і от увійшов Натан, – видно, не в гуморі.

– Це ти взяла мої капці?

– Вибач, не хотіла тебе будити й шукати свої.

– Якби вони завжди були на місці, шукати б не доводилося, – буркнув він.

Про мене, докір був несправедливим. Натан вважав, що лад у домі має відповідати чіткій логіці, і будь-які порушення сприймав за брак розуму.

Мешкали ми у двокімнатній квартирі на схилі Круа-Русс. Це була колишня майстерня каню, яку, подібно до багатьох інших, переробили в житлове приміщення, коли підприємства ліонського шовку збанкрутіли. Вузька квартирка із високими стелями й спальнею в мезоніні дивувала наших друзів оригінальним плануванням, але взимку її годі обігріти. Нераціонально, казав Натан.

Я вийшла на роботу раніше, ніж зазвичай, і здивувалася незвичній для червневого дня прохолоді надворі.

Натан буде на кораблі ближче до полудня. Він ще вчився: писав докторську дисертацію з наук і технологій мистецтва. Такий диплом обіцяв працевлаштування на найвищому рівні… Я взяла його на роботу офіціантом із частковою зайнятістю й приховала від усіх наші стосунки. Та невдовзі пошкодувала: брехня могла вийти мені боком, ба навіть дорого обійтися.

Я вічно боялася, що хтось нас викаже, звинуватить мене. Натан, звісно, нікому анічичирк: він був мовчазним інтелектуалом, що, як то кажуть, забув язика в роті. Але я боялася, що нас побачать разом. Гуляючи містом у вільні вечори, ми уникали району, де був пришвартований корабель, а також місць, де мешкали працівники, – я подивилася всі адреси. Я не дозволяла Натанові привселюдно обіймати мене за талію чи тримати за руку. Жахалася самої думки про те, що мене побачать у його товаристві в неробочі години. Було так прикро: наше особисте життя стало зовсім іншим, а все через те, що я надумала взяти свого хлопця на роботу.

Як і щоранку, я звернула на вулицю Терм і сіла на фунікулер, що сполучав район Круа-Русс зі старими кварталами попід схилом.

Зазвичай я приходила на корабель пізнього ранку, але того дня домовилася про ранню зустріч зі страховим агентом – щоб переукласти угоду.

Кількома місяцями раніше я влаштувалася на корабель-ресторан торговою агенткою для організації заходів: весіль, вечірок, фуршетів тощо. Я мала налагоджувати зв’язки із місцевими підприємствами, яких могли зацікавити святкові заходи на борту. Новачкам щастить, і всього за два тижні я уклала дві успішні угоди поспіль, які звалилися мені мов сніг на голову, без жодних зусиль із мого боку. Власника корабля це так вразило, що він призначив мене директоркою. Для мене це була велика несподіванка. Я була геть не готова, а чесно кажучи, не компетентна для такої роботи. Та фінансові ресурси не дозволяли власникові найняти досвідченого фахівця. Корабель був нерентабельним, і банківський кредит з кожним днем нещадно тиснув. Без сумніву, від такого підвищення не відмовляються, і я сприйняла його як унікальний шанс у житті, рідкісну можливість, але й також як серйозний виклик. Адже це був виклик для мене – людини, абсолютно не підготовленої до директорської посади. Зі своєю командою я почувалася незатишно в новій ролі. Ба більше, мені катастрофічно бракувало впевненості в собі, і стосунки з підлеглими не клеїлися. Я вибрала своїм фахом торгівлю не за покликанням, не за природним хистом, а радше як терапію.

У вагон фунікулера зайшов жебрак і після короткого звернення пройшовся між пасажирами, простягаючи капелюха. Він не видавався нещасним. Я була певна, що він брехав, прикидався знедоленим. До того ж був молодим, та й не калікою. Супермаркети, які в Ліоні тоді тільки-но з’явилися, брали всіх без розбору клеїти етикетки і розкладати товари по полицях. Роботи вдосталь, аби бажання… Зарплатня в мене була маленька, і не могло бути й мови, щоб подавати милостиню.

Я не зводила із нього очей, поки він під гуркіт фунікулера ходив від пасажира до пасажира й випрошував гроші. Мені зробилося лячно, аж він дійшов і до мене:

– Знайдеться копієчка?

Хмуро втупившись у мене, жебрак рішуче простягнув капелюха.

Я хутко дістала гаманець і кинула півфранка – боялася, ще раптом нападе, як відмовлю.

Нарешті я вийшла на свіже повітря і швидкою ходою дісталася за чверть години до корабля-ресторану, пришвартованого на пристані Сони в історичному центрі Ліона – Прескілі. Ідеальне розташування: між пішохідним мостом Палацу правосуддя і мостом Бонапарт. Корабель знімався з якоря, тільки коли організовувалися круїзи з обідами й вечерями. Причал був унизу набережної Селестинців, і гул машин не долинав до корабля. Увечері можна було милуватися дивовижними вогниками Старого Ліона й базилікою Фурв’єра на другому березі річки.