Лоран Гунель - Я обіцяю тобі волю

Краєм ока Сем стежив за Сибіль: вона була занурена в себе й уважно роздивлялася рештки корабля на екрані.

Коли запис добіг кінця, ніхто не вимовив ані слова, атмосфера була гнітюча.

Сем наважився порушити мовчанку.

– Мені б дуже хотілося взяти у вас інтерв’ю і дізнатися про ваше життя на борту цього корабля. Розкажіть мені про період вашого становлення. Особливо цікаво почути історію про таємничого чоловіка, якого ви згадували…

Підтвердивши побоювання журналіста, замість старої пані озвалася доглядальниця. На таке інтерв’ю потрібно багато годин, нагадала вона, а це абсолютно неможливо; довелося б розтягнути розмову на кілька днів, та не може бути й мови, щоб пані Ширдон ночувала деінде, окрім свого будинку в Комо; стан здоров’я їй не дозволяє, і так далі в тому ж дусі.

Сем навіть не пробував сперечатися.

Утрутився журналіст CNN – поставив кілька запитань.

За чверть години загудів пропелер гелікоптера, лопаті розсікали повітря, війнуло керосином.

Сибіль Ширдон тепло попрощалася із Семом і журналістом CNN , помахала групі людей, що зібралися за металевою огорожею, і піднялася на борт гелікоптера.

Гуділо все сильніше, гелікоптер поволі відірвався від землі, розвернувся, здійнявся в небо й загубився в передвечірньому грудневому тумані.

Робітник у жовтому дощовику й синіх чоботях, озброївшись шлангом, заходився поливати судно. Корпусом стікала смердюча твань, потроху оголюючи колишнє жовтувато-зелене забарвлення. Проступила й назва корабля, – певно, колись це був напис позолоченими літерами: «ПігмаЛіон».

Сем підійшов ближче і запитав у керівника операції:

– Пане Верже, я б хотів зійти на корабель і пофотографувати, для «Ньюсвіку».

Жак Верже похитав головою.

– Це неможливо, ми ще не подбали про заходи безпеки.

– Чи можна потрапити туди пізніше?

– Можливо… точно не скажу.

– Ви маєте мою візитівку. Зателефонуйте, як буде змога.

– Домовилися.

Комо, Італія, 5 січня 2018 рок у

Із квадратною головою Сем вийшов із таксі і захряснув дверцята. Він пошкодував, що бовкнув три слова італійською, коли сідав у автівку, бо таксиста прорвало: усю дорогу без угаву теревенив, і його вже було не спинити.

Коли білий «фіат» щез за поворотом обсадженої кипарисами дороги, Сем полегшено зітхнув.

Відновився спокій – лише вряди-годи долинав щебет птахів.

За високими чорними загорожами буйна рослинність затуляла всі споруди. Над головою – небо кольору синього топаза, і, хоч у повітрі відчувалася прохолода, здавалося, що вже весна. Після похмурого Лондона Сем ніби потрапив на іншу планету.

Журналіст натиснув на кнопку відеодомофона. Відчинилася брама, що вела до алеї, обсадженої рододендронами, лавровими деревами й азаліями.

Чоловік витяг фотоапарат і зробив кілька знімків. Цього разу вирішив працювати без фотографа, щоб той не завадив довірливій розмові.

Минув майже місяць відтоді, як корабель-ресторан підняли з дна Рони.

Десь за годину після того, як Сибіль Ширдон вилетіла з Ліона, Семові зателефонував Жак Верже:

– Перепрошую, але ви лишили мені візитівку і просили зателефонувати в разі чого.

– Так-так, авжеж. Що сталося?

– Ми знайшли рояль.

Рояль.

Запізно для зворушливого фото співачки біля інструмента, знайденого після стількох років…

– Він був не у великій залі, – сказав Верже, – а в другій, поряд. До речі, чисте везіння, що він опинився саме там, бо це герметичне приміщення – там, може, була система підтримки життєдіяльності на кораблі. Певно, це судно було призначене для навігації у відкритому морі, а не на річці. Коротше, там утворилася повітряна кишеня, тому рояль лишився сухим і, судячи з усього, в гарному стані.

– Неймовірно!

– І ще одна дивина.

– Яка?

– Там немає струн.

– Не збереглися струни?

– Жодної. У корпусі порожньо – там лиш трохи брунатного пилу на дерев’яній панелі.

– На резонансній деці?

– Так, мабуть.

– Дивно.

– Взагалі-то, нічого дивного. Неймовірно, але логічно. Повітряна кишеня завадила проникненню вологості. Певно, із часом струни поіржавіли, а тоді розсипалися на порох. Що ж ви хочете, інструмент пролежав під водою понад 50 років…

– Гаразд. Відкладіть його кудись у безпечне місце. Побачимо, що з ним робити.

Та Сем так нічого і не вигадав.

Пахощі мімози повернули журналіста від цих думок у реальність. Яка краса: січень буяє жовтим квітом! Дивовижна Італія!