Лоран Гунель - Я обіцяю тобі волю

– Чудово!

– Чи є якась зона на кораблі, яку б вам найдужче хотілося побачити? Ми тоді знімемо, якщо вийде.

Вона на кілька секунд замислилася, похитуючи головою, аж тут очі її заблищали.

– Я б хотіла побачити рояль чи те, що від нього зосталося, якщо за всі ці роки вода його не знищила.

Чоловік зобразив розуміння на лиці:

– Дуже добре, пані, я передам ваше прохання. Де він стояв?

– У великій залі, де проходили концерти. Чорний кабінетний рояль. Ви його не проґавите.

– Гаразд, – відказав чоловік і пішов.

Кілька секунд Сем мовчки дивився на Сибіль Ширдон і нарешті мовив:

– Здається, цей рояль мав для вас велике значення.

Вона задумливо кивнула. Вуст торкнулася ледь помітна ностальгійна посмішка.

– Він був свідком мого падіння і відродження. Під його акомпанемент я вперше насмілилася співати на сцені. Це ще був не концерт, та я відважилася виступити – от що головне. А все завдяки молодому піаністові. Він був ірландцем – як і ви, мабуть. Щовечора, коли клієнти розходилися, грав власну композицію – чуттєву, меланхолійну…

Сем помітив на очах Сибіль сльози.

Доглядальниця занепокоїлася, насупилася й демонстративно позирнула на годинник.

– Як його звали? – поцікавився Сем.

Мовчання.

– Жеремі Фланаґан. Потім ми втратили зв’язок. Багато років по тóму моя подруга казала, що бачила його в нью-йоркському піано-барі. Я туди телефонувала, намагалася знайти Жеремі, але він якраз змінив роботу і не лишив адреси. Отак і минає життя, вічно бракує часу подякувати тим, хто, сам і не підозрюючи, відіграв вирішальну роль у нашому існуванні на Землі… Завдяки цьому музикантові я наважилася співати. Він сказав мені прості слова, але тоді, коли я найбільше їх потребувала: «Ти зможеш». Мені треба було це почути. Хтось мав мене підбадьорити, дати «зелене світло». Два слова перевернули все моє життя.

– Можна сказати, що він заклав підвалини вашої кар’єри?

Сибіль хитнула головою.

– Та ні, все ж ні, хоч він дуже вплинув на мене.

Сем побачив, як двоє піднімаються на місток колишнього корабля-ресторану.

– Взагалі-то, – додала Сибіль після паузи, – моє життя перевернула інша людина. Інший чоловік.

– Інший чоловік?

Сибіль Ширдон надовго занурилася в себе. У задумі всміхалася і нарешті мовила:

– Таємничий чоловік. Минуло 50 років, а він так і лишається для мене таким – таємничим.

Сем відчув, що це унікальна нагода, яку не можна проґавити.

– Розкажіть мені все.

– Ого! Отак прямо все… На це піде не одна година. Це довга історія…

Після цих слів вона зайшлася кашлем. Напад усе не припинявся.

Доглядальниця підхопилася.

– На цьому зупинімося, пане Бреннане.

– Але ж… ми тільки почали.

– Я почула про кілька годин. Про таке й мови бути не може.

– Нам лише…

– Прошу вас, не наполягайте. Ходімо, Сибіль. Вам треба відпочити в наметі, й можна вилітати.

Доглядальниця підхопила за руку стареньку, яка марно боролася з кашлем, і допомогла їй підвестися.

– Відпочивайте скільки треба, – гукнув Сем, стараючись, щоб це прозвучало безтурботно. – Продовжимо, коли захочете. Поговоримо спокійно.

Журналіст простежив за ними поглядом: вони подалися до оздобленого міським гербом намету, напнутого віддалік на причалі.

За 15 хвилин до намету підійшов керівник операції з підняття судна. Сем поквапився до нього і простягнув візитівку.

– Сем Бреннан, «Ньюсвік».

– Жак Верже.

Верже пропустили в намет, а Сем і собі прошмигнув досередини.

Сибіль Ширдон сиділа у фотелі біля розкладачки, де, мабуть, відлежувалася.

– Маю перший відеозапис, – сказав Верже, помахуючи планшетом. – Ми все-таки не знайшли рояля. Певно, він розвалився на окремі частини, а хвилі їх рознесли.

– Ви зробили все, що могли, – відповіла Сибіль із силуваною посмішкою.

Та Сем бачив, що вона приховує смуток.

Разом з усіма він подивився запис на планшеті, визираючи з-понад плеча доглядальниці. Усередині корабель сильно пошкодився. Стіни вкрилися мулом, водоростями та іншими водними рослинами, що жалюгідно звисали звідусіль.

Глядачі побачили перше приміщення – майже порожнє; потім друге – завалене розтрощеними меблями. Услід за камерою «спустилися» сходами. Брудні сходинки ледь проглядалися в темряві. Потім «зайшли» в тісне приміщення, що, мабуть, було каютою; «потрапили» у простору залу із понівеченою апаратурою, що мала апокаліптичний вигляд. «Піднялися» сходами нагору, до кабіни управління, зусібіч обліпленої підводною рослинністю, «рушили» далі, до темного коридору, що вів до великої зали. Оглянули стару барну стійку, що вкрилася тванню, столики й перевернуті стільці, ілюмінатори – деякі без шибок, деякі з шибками, каламутними від твані. Кілька рибок, що мимохіть стали в’язнями затонулого судна, розпачливо борсалися на прогнилій підлозі.