Лоран Гунель - Я обіцяю тобі волю

Катель навісніла, що мене призначили директоркою, у той час як вона не поступалася мені ані освітою, ані компетентністю. За будь-якої нагоди вона давала зрозуміти, що мені не місце на цій посаді, а я й сама сумнівалася.

– Ти не подумала попрохати Марко, – сказала вона мені начальницьким голосом, – щоб не горлав у мікрофон, коли оголошує відправлення?

– Так, я йому скажу…

– Пасажири щоразу підстрибують, мов ужалені, а нібито ж приходять до нас розслабитися.

Лоцман Марко був неотесаним чолов’ягою років шістдесяти, від якого гидко відгонило маскулінністю. Він мене лякав, і я певна, що Катель це завважила: вона регулярно штовхала мене в його «пазурі», вимагаючи обговорити те чи те питання і знаючи, що я не буду цього робити. Їй бракувало розуму вигадати привід, від якого мені не відкрутитися. Така була в Катель улюблена розвага – доводити мою некомпетентність.

– І ще одне, – додала вона. – Треба, щоб ти прийняла рішення про Натана. Ми довго не протягнемо із цим неумійком.

Я намагалася вдати байдужість. Вона добре знала, що це я його найняла, хоч, слава Богу, про наші стосунки їй було не відомо. Звісно, він був не найкращим офіціантом, але й не найгіршим. Нарікаючи на некомпетентність Натана, Катель лиш зайвий раз наголошувала на моїй.

– Вибач, мушу бігти, мене чекають, – сказала я, вказуючи на заскоченого зненацька страхового агента, що хтиво зиркав на сідниці Катель.

Я пішла, картаючи себе: «І нащо я перепрошувала? З якого дива виправдовуюся перед нею?»

Я мимоволі зненавиділа Катель, і моя антипатія наростала через заздрість: я заздрила її самовпевненості й напористості, а саму мене гризли сумніви, страхи й вагання. Наша несхожість повсякчас нагадувала мені травматичний досвід у підлітковому віці. Я запросила до себе подругу з ліцею, і, коли вона пішла, тато захоплено нахвалював: «Такий сильний характер!» Я страшенно засмутилася і потай побивалася: «А я? Що ж я зробила не так? Чому не обдарована такою силою?»

Я поспіхом продовжила обхід команди, ковзаючи рукою поруччями, пошерхлими від перефарбовувань білою фарбою по іржавому металу.

У кімнаті для відпочинку було порожньо. У раковині – гора брудних чашок від кави. Мене це страх як дратувало. Чому вони не миють горнятка одразу? Це ж елементарно… Так і підмивало грюкнути кулаком по столу і дати їм прочухана, та менше з тим – не буду кидатися на людей. Вивести винних на чисту воду було елементарно, адже горнятка були особистими – у кожного свій малюнок. Та я не хотіла брати на себе роль поганого поліцейського.

У залі-ресторані, де в обшиті темним деревом стіни були вбудовані ілюмінатори, я привіталася з офіціанткою. Вона накривала столи до сніданку. Білі скатертини, приховуючи потерті стільниці, навіювали ілюзію розкоші й комфорту.

Далі я зустріла бармена Джефа – мого безпосереднього підлеглого. Миршавий, білявий, ходячий клубок нервів, та водночас закоренілий оптиміст. Джеф слухав реґі й натирав до блиску раму барної дошки, де красувалася фраза дня:

– Доброго ранку, Джефе.

– Привіт, Сибіль!

– Знаєш, клієнтів навряд розсмішить твоя фразочка на дошці.

– Сибіль, не парся.

Джеф умів створювати в барі особливу атмосферу, за якої клієнти почувалися затишно й замовляли більше, а от із почуттям гумору в нього не склалося, і ця його вада псувала репутацію закладу.

Крім того, Джеф кепсько підтримував у барі лад: часто лишав брудні келихи на стійці і не встигав приймати замовлення, вигадуючи дурнуваті жартики.

Я ніяк не могла змусити його виправитися. Щоразу як наважувалася заговорити про це, Джеф захищався псевдораціональними аргументами, на які я не годна була одразу відповісти: контраргументи завжди спадали на думку запізно, коли я поверталася до себе в каюту. Він так вправно давав відсіч, що я впадала в ступор.

Штовхнувши двері в кухню, я побачила Родріґе, який нарізав м’ясо. Готувалися й парували страви, розносячи пахощі приправ і смаженої цибулі.

– Доброго ранку, Родріґе.

– Доброго, Сибіль.

Кухареві було близько сорока. Чорняве розкуйовджене волосся, сумовитий погляд, велике черево. Шеф наш був вельми чутливим чоловіком: часом здавалося, що він цілковито в полоні сумних дум. Він був обдарованим, знався на оригінальних поєднаннях смаків, але, занурившись у своє творіння, нерідко втрачав лік часу. За таких оказій виходила з ладу вся система обслуговування… А через те, що Родріґе був таким вразливим, я не могла йому дорікати – на будь-яке зауваження він страшно ображався. Навіть коли я підключала всю тактовність і надзвичайно завуальовано натякала, що трішечки занепокоєна обслуговуванням, він хмурнів так, ніби я сповістила, що його стратять на гільйотині. Тоді Родріґе замикався в собі, як примхливий митець, якого всі покинули і ніхто не розуміє, і, набравши нещасного вигляду, гірко нарікав, що я вважаю його нездарою. У такому разі він працював ще менш ефективно, позаяк куховарство відходило на другий план, порівняно з пережитою драмою в наших стосунках.