Джеффрі Арчер - Надійно прихована таємниця

Емма засміялася:

– Ти така брутальна, сестрице, але дякую за пораду.

Наступного ранку Гаррі сів у потяг із Единбурґа до Манчестера і після виступу перед невеликою аудиторією в міській бібліотеці погодився відповісти на запитання.

Перше неминуче виявилося від представника преси. Вони рідко показували себе і, здавалося, мало виявляли зацікавлення його останньою книжкою або не цікавилися нею взагалі. Сьогодні настала черга «Манчестер ґардіан».

– Як там пані Кліфтон?

– Добре, дякую, – обережно відповів Гаррі.

– Це правда, що ви обоє живете в одному будинку із сером Джайлзом Беррінґтоном?

– Це достатньо великий будинок.

– Ви відчуваєте обурення з приводу того, що сер Джайлз отримав за заповітом батька все, а ви – нічого?

– Певна річ, ні. У мене є Емма – це все, про що я будь-коли мріяв.

Це ніби на мить змусило журналіста замовкнути, що дозволило втрутитися представникові громадськості:

– Коли Вільям Ворвік отримає посаду головного інспектора Девенпорта?

– Не в наступній книзі, – з посмішкою відповів Гаррі. – Можу вас запевнити в цьому.

– Чи правда, пане Кліфтон, що від вас менш ніж за три роки звільнилися сім няньок?

У Манчестері явно було більше, ніж одна газета.

В автівці дорогою назад до вокзалу Гаррі почав було бурчати про пресу, хоча манчестерський репортер запевнив, що така реклама піде на користь продажам його книжок. Але Гаррі знав, що Емму починала дратувати надмірна увага преси та вплив, який це може справити на Себастьяна, коли він піде до школи.

– Маленькі хлопчики можуть бути такими жорстокими, – нагадала вона.

– Ну, принаймні він не буде мучитися вилизуванням своєї тарілки з-під каші, – сказав Гаррі.

Хоча Емма з’явилася на кілька хвилин раніше, Мітчелл уже сидів у ніші, коли вона заходила до зали. Він підвівся привітатися, коли жінка приєдналася до нього. Перше, що вона сказала ще до того, як присіла, було:

– Бажаєте горнятко чаю, пане Мітчелл?

– Ні, дякую, пані Кліфтон. – Мітчелл, людина небалакуча, сів на своє місце і розгорнув свій нотатник. – Схоже, що місцева влада розмістила Джессіку Сміт у…

– Сміт? – перепитала Емма. – А чому не Пйотровська чи Беррінґтон?

– Тоді б це було дуже легко простежити, і підозрюю, що коронер наполіг на анонімності після розслідування. Місцева влада, – продовжив він, – відправила панну Джей Сміт до будинку доктора Бернардо у Бриджвотері.

– А чому Бриджвотер?

– Мабуть, найближчий будинок, у якому на той час було місце.

– Вона все ще там?

– Наскільки я міг зрозуміти, так. Але нещодавно я виявив, що Бернардо планує перевести кількох своїх дівчат до притулків в Австралії.

– Навіщо йому це робити?

– Це частина імміґраційної політики Австралії – платити десять фунтів, аби допомогти молодим людям переїхати до своєї країни, і вони особливо зацікавлені в дівчатах.

– Я б подумала, що вони більше зацікавляться хлопцями.

– Здається, хлопців мають уже достатньо, – Мітчелл спробував усміхнутися.

– Тоді нам краще навідати Бриджвотер якомога швидше.

– Не так хутко, пані Кліфтон. Якщо проявите надмірне зацікавлення, вони можуть скласти два і два докупи й здогадатися, чому ви настільки зацікавлені у панні Джей Сміт, і вирішать, що ви з паном Кліфтоном не схожі на прийомних батьків.

– Але з якої причини вони могли б нам відмовити?

– Для початку – ваше ім’я. Не кажучи вже про те, що ви з паном Кліфтоном не були одружені, коли народився ваш син.

– То що ви порадите? – тихо запитала Емма.

– Зробіть заявку звичайними каналами. Не виказуйте поспіху, зробіть це так, аби вони вважали, що самі ухвалюють рішення.

– Але як можна бути певним, що вони нам усе одно не відмовлять?

– Вам доведеться підштовхнути їх у правильному напрямку, розумієте, пані Кліфтон?

– Що ви маєте на увазі?

– Коли заповнюватимете анкету, вас попросять вказати усі вподобання, якщо у вас такі є. Це економить кожному багато часу та клопотів. Тож якщо ви вкажете, що шукаєте дівчинку років п’яти-шести, оскільки у вас уже є син трохи старшого віку, це може допомогти звузити поле.

– Якісь інші пропозиції маєте?

– Авжеж, – відповів Мітчелл. – У пункті «релігія» вкажіть «не має значення».

– Чим це допоможе?

– У реєстраційній формі панни Джессіки Сміт зазначено, що мати єврейка, а батько невідомий.

– Як же британець зумів отримати «Срібну зірку»? – поцікавився офіцер імміґраційної служби в Айдлвайді [7] Айдлвайд – міжнародний аеропорт у Нью-Йорку, тепер – ім. Джона Кеннеді. , вивчаючи в’їзну візу Гаррі.