Андрій Процайло - Тьма і проліски

– Ну будь ласка…

– Я тобі зараз дам «будь ласка»! Купуй молоко з льодяником або пензлюй геть! Дурочка малолітня! І так клепок у тій делікатній голівці жменька, вона їх іще труїть спиртами і димами!

Дівчина вийшла з магазину спантеличена.

– А де «радість»? – здивувалася Яна.

– Ой, ти забула в магазині випивку! – іронізувала Оксана. – Вернися, забери, чуєш?

Оля стала навпроти подружок. Тицьнула по черзі вказівним пальчиком дівчатам між груденята, сказала:

– Ти і ти. Обидві! – додала з притиском. – Пішли в п… пень! – і ракетою погнала від них.

Чалапала, мов у тумані. Сучки, вирішили з неї поглузувати. Нічого. Вона живуча, татову клітку витримала, то з власною свободою вже напевне якось собі раду дасть. Усе – досвід. Як каже історик, негативний досвід, якщо його сприймати розумом, а не емоціями, – це додатковий камінь у фундамент успіху. Так. Точно. Проблем нема. Єдина заковика – викладач не зізнався, що таке успіх. Певно, сам не знає. Бо люди зазвичай балакають про те, чого їм бракує. Оля перемкнулася на історика – і враз світ перемінився. Став іншим. «Подружки», наче за помахом чарівної палички, зникли, і їх Котигорошко булавою своєю загатив, мов два цвяхи, у потрісканий, наче мозок, тротуар. Був би історик трохи молодший – можна було би з ним спілкуватися. Йому, мабуть, жінки бракує. Любові. Душевної. Хоча він і схожий на хтивого слимака, але пахне гарно. Оля вже давно помітила, що оцінює людей не за словами і вчинками, а за запахом. Історик пахнув надійністю. Дружбою. Але був старий пень, як на Олю, тож мусив шукати собі друзів серед тих, кому принаймні вже продають алкоголь…

Вітер, наче мітла, летів перед дівчиною і розчищав від снігу тротуар. Хотів прислужитися красі – рідко коли він бачив таку симпатичну наполегливість.

«От би фізруку запах історика – був би мужик-ляля!» – подумала Оля і побачила, як біля хвірточки її квартири, під самим носом Бокса, зупинилося таксі й заблимало аварійками, доводячи собацюру до сказу.

Вийшла на поріг хазяйка, пані Стефа – в неї чуйка на сенсації ліпша за псячу. Але має жінка один ґандж: вічно їй терпцю бракує. Витримати паузу – не для неї. Не дано. Тож вона навіть не намагається. А до цікавого довгого носа додати брак терпцю – це вже хвороба. Чоловік пані Стефи, покійний Микола, царство йому небесне, на основі всебічного дослідження симптомів, керуючись власним практичним досвідом, навіть діагноз жінчиного захворювання визначив і дав доступну стислу назву – «Синя груша».

Спокійний, як новорічна муха, він, заряджений дружиною, періодично зривався, пив два дні, а на третій товк її, наче боксерську грушу. Вона всю цю процедуру знала, міліцію викликала на третій день зранку, щоб не проґавила Миколиного нападу, але, як правило, міліція одну-другу парочку ударів по хазяйці пропускала. І коли міліціянти забігали до хати, пані Стефа вже лежала в нокауті, а чоловік нагороджував себе переможним келихом. Спішив, закусити зазвичай не встигав, адже його миттю, замість пояса переможця, пов’язували наручниками.

Потім хазяйка цілу ніч рюмсала, обсадивши себе співчутливими квартирантками, нарікала на долю, згадувала батьків, особливо чоловікових, свекруху, яка мала її за ніщо із самого початку і злість у ній виростила ще з молодості, бо таку відьму п’ять років на одній кухні витримати – то пам’ятник їй, Стефі безталанній, треба ще за життя ставити, не чекати, коли синочок відьми тієї, свекрухи злої, затовче її, нещасну Стефочку.

На ранок у хазяйки зі страху прокидалася совість, і вона мчала ракетою у відділок забирати свого судженого-рядженого, бо «який не який він такий-сякий є… (ну? хто придумає кращий варіант, як заплутати слідство?), – рюмсала і приповідала, – але свій, рідний… Тямите?» Міліціонери, на диво, тямили, але чоловіка відпускати не хотіли, бо «ким би він там вам, пані, не був, а він – злочинець, жінку, наче грушу, товкти негоже. Ви подивіться, дорогенька, в дзеркало, які у вас ліхтарі під очима. Фіолетовий глянс! Отож звільнити – не вийде, сам винен, бити треба так, щоб не було слідів…»

Пані Стефа схлипувала, плакала, потім ревла, плавно переходячи до голосіння. Розуміла, циркачка, що чоловік рано чи пізно з каземату вийде, і не знати, в якому настрої… Тому чекала у відділку. На зміни. Адже мала досвід, який підтверджував тезу, що життя мінливе, все тече, протікає і зникає, а добрі люди не мають права перевестися, бо інакше Богові буде біда… І таки-так, світ не без добрих людей, знаходився чуйний міліціонер, шепотів, що взагалі-то він може посприяти вирішенню цієї катастрофічно жахливої проблеми, але для цього треба хутко, поки начальство не звалилося з неба, як чорт в уніформі, зганяти на таксі додому і привезти стільки, скільки написано в пачці сигарет, якщо її відкрити.