Андрій Процайло - Тьма і проліски

«Чудасія! – подумала Оля. – Невже тато такий радий, що я вступила у коледж?» – не вірила.

Під вечір сад гудів, як вулик у годину пік. Людей насунуло купа – і прошених, і непрошених. Сусід Микола грав на баяні. Він колись закінчував культосвітнє училище, згодом туди ж доньку відправив – на бібліотекаря вчитися, бо з музикою вона не дружила. А вона, замість граніт науки гризти, заміж вискочила. До самого Львова, щасливиця! Після танців була кава з маминим фірмовим яблучним пирогом – тато сучасних тортів не визнавав.

На день народження батько дозволяв собі випити вина. Трішки. Але від того говорив багато. Коли наповнили келихи, батько взяв слово. Традиційно подякував гостям, що прийшли, не погордували. Залишили справи господарські в таку важливу для хазяйства пору. А під кінець видав:

– А тепер я хочу вам, дорогі мої гості, признатися… – затихли всі. Навіть ті, хто вже не слухав нікого, бо не чув, перебравши хмільних гостинців. – Нині в моєму житті важливий день. Три в одному, як каже телевізор. Перше – мій день народження. День, що старить, але й дає можливість побачити те, що надбав за прожитий час. – Гості закивали. Таки-так, день народження – як жнива. Всі погоджувались. – Друге – моя донечка вступила на вчительку, слава Богу. Бо не секрет, що вона не до роботи. Принаймні я, як міг, до господарства її заохочував. Я радий, що за якийсь кусник хліба вона зачепилася. Хоча… це тільки початок. Наука – теж робота. Ти в курсі? – звернувся до Олі. Дівча закивало і запишалося татком. Не такий він уже й монстр, виявляється. – І третє, найважливіше і найщасливіше: я стану татом. – Стало чутно, як бринять комарі. – Так-так, стану молодим татом…

Очі гостей повернулися на матір.

– А що? Мені тільки тридцять шість! Я Олю в дев’ятнадцять народила!

І почалося щось неймовірне! Народ веселився, аж гай шумів! Отой, що за горою гай, «неначе справжній рай»! Оля такого щастя ще не переживала. І літала навколо столів, наче крила мала. І татові щохвилинні «принеси-подай» були їй не в тягар, а в задоволення. І так пробігала до ранку, втоми не чуючи. Бо вона тримала в своєму тендітному кулачку мрію!

Мрію!

А це не абищо. Це – все!

Надутий, як скупий хом’як, місяць відправив зі стоптаного Степанового садка останнього гостя додому, а тоді всівся на хмарі, по-філософськи долонями підпер щоки і зробив висновок: люди – егоїсти! Так-так, сто відсотків! І місяць мав на те живий приклад. Гості веселилися, бо смачно їли-пили і балакали. Господар пишався, що себе показав і сина змайстрував. Господиня тішилася, що на старість сама не зостанеться, бо донька, хоч-не-хоч, а вже одним крильцем із сімейного гнізда вилізла. А донька раділа, що вибралася з ями (комусь скажи, що затишна хата Степана Вередуна – яма, то обплюють!). Коротше, всім ниньки було добре, бо так збіглося.

А люди – егоїсти! І крапка.

Місяць зареготав! Бо побачив, як сусіда Степанів, музика Микола, натягувався за стодолою, аж гарчав, позбавляючи сільських псів вранішньої дрімоти.

– Доброго ранку, Миколо! – знущався місяць. – Як ти там співав? «Гей, горілко, біла-біла!» Маєш… За все треба платити, шановний. За все… А за штучну радість – блюванням, сам бачиш.

Микола задер голову і завив на місяць.

– Таке життя, Миколо, таке життя…

Сонце сходило з-за гори із затуленим носом. Не село, а суцільний перегар!

Півроку Оля не вилазила з-за книжок, працювала на авторитет і стипендію. І придивлялася до життя, вільного, бурхливого і щасливого. Перший семестр закінчила з двома четвірками. З математики і фізкультури. Математичка дівчину не злюбила з першого дня, їй здавалося, що Оля з неї підсміюється. Викладачка була ще доволі молода, але мала вигляд деформованого мішка картоплі. Себе ненавиділа, про себе не дбала, але винних шукала зовні. Так легше… З фізруком – окрема тема, цю четвірку Оля пообіцяла йому ще згадати. Щоб знав, як знущатися з тендітних дівчат. Буде мати і розминки, і віджимання!

Настали зимові канікули. В Олі народився братик. Батько трохи змінився, маму вже як раніше не ганяв, але собі спочинку не давав. Тепер мав свіже гасло: «Вперед, бо син росте, а час тікає». Мама посвіжіла – материнство омолоджує. Схудла, стала жвавішою. Оля в батьків відійшла на другий план – і слава Богу. Здавалося, вони змирилися з тим, що дочка вже не їхня. Такий стан речей Олю не засмучував, а тішив. Бо дівчина твердо вирішила – додому не повернеться. Шукатиме роботу вчительки в Самборі. Мама нашіптувала, щоб придивлялася, може, нормальний чоловік трапиться, то щоб заміж ішла. А Оля заміжжя боялася, як чорта, їй одразу тато уявлявся зі своїми порядками-обов’язками… Про сім’ю й не думала. В неї вже були вільні крила, просто вона їх іще не розправляла. А розправить. Обов’язково! Бо є для цього всі передумови, як каже історик. Ось так.