Андрій Процайло - Тьма і проліски

А ще батька всі в селі поважали, бо він, крім того, що був господарем номер один, ще й не пив горілки. Зовсім. Бо, казав, горілка коштує, як рідна мама, забирає розум і не любить сонце зустрічати. А тверезий ранок – запорука сили. Тато ходив до церкви, а молився до сонця… Просив у нього гарного дня – не більше. Сусідка баба Агнія, що з грецької – чиста, непорочна, а з латинської – ягня, священикові доповіла, що Степан Вередун до сонця молиться, а не до Ісуса Христа, то отець їй сказав, що хай вона собі хоч до хмар молиться, а ходить до церкви справно, як Степан, і стільки ж, як він, жертвує на храм. Агнія образилася на священика і почала бунтувати проти нього людей, бо була сестрицею, входила в церковний комітет. Бо як ми отця не врозумимо – Бог нам не простить, – намовляла. Слухи дійшли і до Степана (село не мегаполіс із телевізора), і батько Агнію так висповідав, що вона аж злягла на кілька днів. А коли вичухалася – прийшла просити балачки.

– З якого це дива? – запитав Степан. Біг до стайні, не мав часу вислуховувати сусідчині балачки.

– Справді?

– Агніє, ви прийшли, щоб мене своїми брехнями погодувати?

– Я хочу ще трохи пожити. Кажуть люди, що ти маєш міцне око.

– Точніше?

– Зле око маєш…

Батько обкидав сусідку не «оком», а міцними словами, та розплакалася, і щоб відчепилася, він сказав, що прощає її. З великої радості баба Агнія (Ага – скорочено, позаочі, бо скорочений варіант свого імені вона не дуже полюбляла) пішла до церкви і поставила одну свічечку – за здоров’я сусіди Степана. Це вже священик доповів татові. А отцю принесла курочку – задля примирення. Сказала, що її лихий був поплутав – більше не буде проти отця (таки отця, або священика, в нас «батюшка» ніколи не кажуть) бунтувати. За що після сповіді отримала таку покуту, що відбувши її, збагнула: ноги, на які вона постійно жалілася, досі їй іще не боліли, нічого було Бога наперед гнівити…

Коли Оля трохи підросла – тато почав залучати її до господарки. А воно дівчаті не йшло. Була низенька і худенька, ще й русява на свою біду. Батько не раз закидав матері: чому воно таке біле і худе? На що мама лізла в шухляду з документами, діставала звідти журнал зі статтею, де писалося, що гени – вельми живучі створіння, через покоління можуть передаватися. А татова бабця, до речі, була світлою. Хіба забув? Батько бабцю пам’ятав і любив дуже, бо вона його виховала, тому заспокоювався. Хоча бабця була бойова, наче вовчиця, а мала – зайченя. «Гени – не характер, – виправдовувалася мама. – У тебе в родині всі пили, а ти – тверезник… І перший господар на селі». Батько вдавав, що не чує, але любив, щоб його хвалили. Може, й гарував зранку до ночі не заради маєтків, а заради хвальби.

– Мені би сина… – жалівся тато, коли розмова заходила про господарку.

– Буде зять колись, – розраджували його ті, хто до нього підлизувався. – Он яка краса підростає!

Тато скоса дивився на Олю. По ньому не можна було збагну ти: чи він не вірив у доньчину красу, а чи в зятя роботящого.

Після таких балачок Оля довго ночами плакала і присягалася подушці, що досягне таких висот у житті, що батько заздритиме. І аж посиніє з того, що вона його, господаря задрипаного, переплюнула.

А вранці знову були крики прокидатися, не вилежуватися, бо тільки там, де руки прикладені, щось та й є. Бо гроші на деревах не ростуть! І стайнею вони не пахнуть! Щоб щось мати – треба гарувати! І тато не Бог – не вміє часу затримувати, аби вилежуватися!

Скоріше б уже до школи!

У школі Оля вчилася добре. Бо їй було цікаво – раз. І прагнула вирватися на волю – два. З клітки, якою для неї була рідна оселя. Дев’ять класів закінчила з відзнакою і повезла документи в Самбір, на вчительку початкових класів. Сама. Тато маму з нею не пустив, бо була робота. Тиждень, поки іспити складала, жила на квартирі. Цей час був початком великого раю – так дівчині сподобалася воля. Її ніхто нікуди не гнав і нею не попихав. Вставала, коли треба, підчитувала щось, гуляла містом. А в перервах – молилася. Просила Бога, щоб забрав її з клітки, бо відчувала, що крила мала. І такі… ого-го! Розмашисті, як в орлиці!

Склала іспити – і ще тиждень пожила в місті. Гроші мала. Тато дав достатньо, гріх нарікати, аби дитина виглядала як годиться, а то ще люди подумають, що він лайдак. Сама трохи наскладала, та й мама свою копійчину підкинула, щоб батько не знав, звісно. Роздолля! Ще би на тиждень вистачило пожити в радість, навіть побрехеньку для батьків уже зготувала, щоб зостатися, так мама почала видзвонювати. Мовляв, сіножать, тато скаженіє, ще й однокласниця Юлька Ковалева, яка на бібліотекаря в Самборі документи подавала, жару підкинула, сказала, що нема чого там сидіти – про результати екзаменів повідомлять додому поштою.

Читать дальше