Андрій Процайло - Тьма і проліски

– Похвально, – мовив історик. – А тепер… – було помітно, що він і гадки не мав Олю відпускати (як не про війни, то про квіти можна пофілософствувати), але продзвенів дзвінок. – А тепер ви вільні… – чи не вперше не тішився закінченням лекції Опанас Альбертович. Адже вгледів у цій волелюбній студентці потенціал.

Вечір на Старий Новий рік згадав, що є передсвятковим. Був він рішучим, мав здоров’я, часу не гаяв, зараз-таки запросив у гості місяця, зірок найсимпатичніших, морозцю замовив у супермаркеті, трохи снігу для романтики надбав на базарі (бо так дешевше), а вітер, злодюжка, сам прийшов. Сидів під дахом ратуші, приглядався, нишпорив, а коли свято почало наближатися, то з’явився перед ясні очі господаря й мовив:

– Я оце проходив неподалік та й думаю собі…

– Заходь, – сказав господар.

Що-що, а вітер ще зими не зіпсував ні разу. Оглянув вечір свої старання-приготування, одягнув кожуха, рукавиці, подзвонив нічці, попередив, щоб на зміну виходила у святковому, виглянув у вікно, що по краях уже вишивкою-сніжинками засіялось, і побачив…

Під ліхтарем стояла дівчина-смерічка, у зеленому плащику, з розпущеним русявим волоссям, з очицями-рентгенами, губками-звабами, і вітер-шалапут її облизував. Вона його не проганяла, щоб не порозтирати на личку красу, і терпіла.

Якийсь п’яний бевзь придивлявся до дівчатка, хитаючись, рукавом носа втираючи, а потім запитав, заїкаючись, ч-чи в-вона ч-часом н-не його ж-жде. Красуня відшила залицяльника стовідсотковим ігноруванням, ані на крихточку не підживила його увагою, а де немає уваги, там немає енергії, а отже, сил, ось так…

Саме підоспіли ще дві ялинки, у зелених кожушках. Змовилися чи як? Одна ялинка була з рожевеньким чубчиком, інша – з блакитним…

– Класні пацани до тебе липнуть… – не забарилася вліпити «компліментом» по самолюбству новоявленої подружки Яна.

– Не кажи… – Оля вдала, наче в «комплімент» не в’їхала. – В нього такі шикарні вії!

Залицяльник краєчком свідомості вловив похвалу, почав пальцями ловити себе за вії, йому не виходило, він гордо випинав груди і повторював: «Я… Я…».

Дівчата перезирнулися. Оксана мовила:

– Менше з тим. Ідемо до магазину, купимо трохи «радості». Ти гроші маєш? – глипнула на Олю.

Та застигла, спантеличена.

– Т-та є… – мовила. – Трохи…

– Ясно. Зараз усе вирішимо.

Забрели в магазин, вервечкою, мов гусята.

– Бери пляшку горілки і шампанське, – скомандувала Яна. – І три пачки сигарет.

– А?..

– На твій вибір.

Дівчата зникли, неначе розчинилися в парі, що ввірвалася всередину через відчинені двері, аби защедрувати пану господарю, добра побажати і гостинця отримати. Оля стала в чергу. Перед нею якийсь дядько в костюмі взяв вино «Кагор» і цукерки «Львівські дефіляди». Бабуся купила оселедець і половинку бородинського хліба.

– Чого тобі, дитино? – запитала продавщиця. Жіночка років п’ятдесяти з добрими очима. Втомлена, як нинішній день.

Оля зачекала, поки з крамнички вичалапає бабуся з оселедцем і напустить до приміщення туману, а тоді мовила:

– Пляшку горілки, – жіночка уважно слухала. – Доброї, але недорогої. Так… Далі. Пляшку шампанського… оцього… – вибрала сама і тикнула на цінник. – Ну і… три пачки сигарет. Щоб були худенькі, легенькі й не смерділи…

– Все? – запитала крамарка.

– Так, – відповіла Оля і вийняла гаманець.

– Паспорт, – насупилася жінка. Мала брови чорні, густі, аж кучеряві.

Оля здивувалася:

– Не зрозуміла…

– Скільки тобі років?

– Сімнадцять майже. А що?

– Продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів особам, які не досягли вісімнадцяти років, заборонено законом! Що, кралечко, новий дільничний тебе підіслав? Під шумок Нового року? Йди, крихітко, геть!

За «крихітку» можна було продавщиці парочку новорічних, перцем присипаних, віншувань заліпити. Оля відчула себе приниженою, як у першому класі, коли не стрималась і в колготки напісяла. Вчителька вперто не помічала її піднятої ручки, а коли вже було пізно, то ще й нагримала на малу, мовляв, чом не сказала, що в туалет хочеш, така доросла, і в колготки дзюрити, ая-яй! Дітваки-однокласники наче подуріли, реготали з Олі й тицяли в неї пальцями. Забули оленята, як телятками були… Оля тиждень до школи не ходила – хотіла схитрувати, що їй зле, але захворіла насправді. Певно, з розпачу. Не кашляла, не шмаркала, горло не боліло, а температура сорок висіла на ній, як бурулька, і не сходила. Коли нарешті мама збагнула, що дитина гарячкує з відчаю, і пояснила, що життя штука непередбачувана, що навіть директор школи, коли його в кабінеті закрити, у штани напустить, Оля стала помалу оклигувати. А потім, скільки в школі вчилася, коли бачила директора, то їй здавалося, що він до туалету хоче. Що ось-ось не стримається і зі штанини калюжа виросте. На випускному, коли директор трохи «мінералки» випив, запитав Олю, чому вона постійно з нього підсміюється. На що дівчина збрехала, що не підсміюється, Боже збав, а радіє, що в них такий гарний керівник. Директор школи, за всіма правилами жанру, не забув наголосити Олиним батькам, що ладну дитину виростили. Спільними зі школою зусиллями. Мама закивала, і тато погодився, зиркнувши спідлоба, підозрюючи, що, мабуть, «сильні» бульки в тієї мінералки, коли такий скиглій-скупендра, як директор, добре слово сказав… Оля не хотіла чути насмішки від новоявлених подружок Яни й Оксани, тому щосили намагалася вдати з себе ангелятка і попросила: