Андрій Процайло - Тьма і проліски

Оля їхала додому, трусячись по бездоріжжю у запилюженому автобусі, й мимоволі бештала Господа за те, що дозволив їй народитися там, де дідько каже: «Ласкаво просимо у зарослий лісом, підпертий горами казан». Де купа безглуздої роботи і не видно просвітку. Коли приїхала у село, то перші кроки по рідній земельці їй взагалі не давалися. Стояла на зупинці, як бадилина, і питала солоного від її сліз неба: «Чому? Чому я?» Небо не дивувалося. Воно давно вже звикло до того, що люди відповідальність із себе скидають на нього. Тому мовчало. І спідлоба зиркало на юнака, який тремтів за зупинкою, вагаючись, виходити на люди чи ні, і який ніяк не міг збагнути – чого такій красуні бракує…

Небо мовчало – Оля мусила йти додому.

– Давай торбу, понесу!

З-за зупинки примарою вигулькнув однокласник Васько Адамашок, злякавши Олю.

– О Боже! – вирвалося в неї, хоча Василь був більше схожий на ведмедя, ніж на Бога. В свої шістнадцять виглядав справжнім чоловіком: широкоплечий, з лапищами, як у коваля, з дубовою чорною шевелюрою, волосся, як дріт, міцне. Якби ще був високий, то викапаний Шварценегер часів «Термінатора». Васько був парубок мовчазний, а біля Олі взагалі німів. У класі всі знали, що він на Олю «запав», піддражнювали його, але Василь традиційно відмовчувався, а Оля традиційно ігнорувала й однокласників, і Васька. Бо вона мала мету! А Васька на мішені поблизу її мети не було.

Парубок узяв сумку, переступив з ноги на ногу, і оскільки обіцяв собі нині бути рішучим, мовив:

– Пішли чи як?

Оля його зміряла розпачем, осилила крок, другий і розійшлася. Парубок дибав поруч і не спускав з неї очей.

– Щось не так? – запитала.

– Ти вступила?

– Не знаю ще, – дівчина зупинилася. – А що?

– Я не хочу, щоб ти вступила, – зізнався.

Олі аж світ зі страху померк. Що він меле? Колючок тернових йому на язик!

– З якої то радості? – гарикнула.

– Бо ти мені подобаєшся. Я не хочу тебе втрачати! – Василь розродився на красномовство. У кіно позичив.

Вітер ущух. Був юний, цікавий. Зупинився перепочити біля парубка з дівчиною. Заодно й розмову послухати. Оля чи не вперше глянула на Василя як на парубка, з усіма його м’язами і почуттями. Дивуючись собі, зізналася:

– Якщо я не вступлю – мені капець.

– Чому?

– Не знаю. Але відчуваю.

– Тоді я на тебе буду чекати. Поки ти вивчишся і повернешся.

Оля з доброї красуні вмить перетворилася на злу відьму.

– А ти… ти! – захлиналася розпачем. – Ти мене… мене запитав, чи я хочу, щоб ти на мене чекав? Запитав?

– Н-ні… – відповів шокований Василь.

– То йди в пень! Ясно? – Оля вирвала з лапища Василя сумку і погнала вперед. Він залишився стояти, закляклий, наче стовп, а коли його симпатія зникла за поворотом, стенув плечима і почалапав додому. Як побитий градом коняка після цілоденного орання.

Було двадцяте липня, татів день народження. Оля цей день ненавиділа. Три дні до святкування – печіння, варіння, смажіння, паріння. Три дні після – миття, складання, прибирання. А посередині – тьма безпробудна. Приходили всі родичі й татові друзі, перед якими він мав продемонструвати, що він за господар і яка в нього в хаті дисципліна.

Полудень був пекучий, сонце скалилось на всі промені, тому столи поставили у садку. Прибув перший захід гостей – з пилорами. На честь татового ювілею там був скорочений день. Чоловіки пили, жували, жартували, батька хвалили. Від того він набирав азарту – і ганяв дружину й доньку, як імператор прислугу. Хтось із гостей згадав мариновані «по-вередунськи» гриби, батько дорікнув матері, чому не подала. Оля якраз грибочки несла. З цибулькою, хай Бог боронить забути.

– Та ось… – кивнула мама на стежку.

Нетерплячі сусіди підтягувались городами – так швидше. Бо ніхто так не гостить, як Степан Вередун. Не проґавити!

Дівча глипнуло на дорогу – і заклякло. Ледь грибів не випустило з рук. На хвіртці повисла поштарка. Махала листом.

Оля поставила грибочки на стіл – і погнала до хвіртки. Не дихала. Груденята стиснули лещата вироку і не впускали кисню – ні туди, ні звідти. Не привітавшись із листоношею, тремтячими руками розірвала листа, розгорнула і побачила: «Вас зараховано…». Цього було достатньо, щоб від радості зомліти. Коли прийшла до тями, то сиділа на лавці під хатою, а перед нею стояла сяюча, як Діва Марія, мама з горнятком холодної води. Не хвилювалася, а раділа. І виглядала молодшою років на двадцять.

Гості вже обговорювали сучасну освіту. Хвалили батька, що виростив таку мудру дитину, казали, що пора в школі старих учительок-ропух змінювати на молодь, бо за молоддю майбутнє. Адже тільки тоді Україна зміниться, коли чиста, мов сльоза, юнь прийде до влади. І почне сіяти в родючі дитячі голови вільні, не рабські знання – це і є влада. Тато, може, вперше за своє життя запишався Олею. А ще він видавався загадковим. І на маму дивився якось по-особливому: не як на прислугу, а як на жінку. Навіть одного разу, коли закінчилися квашені помідори, пішов у погріб і набрав. Сам!