Андрій Процайло - Тьма і проліски

– Ловлю на слові!

– Можете не мучитися, я й так знаю, що ви свого не попустите. Біжу, змерзла.

Пані Стефа, голосно регочучи, зайшла до хати, гепнула за собою двері – об’єкт давніх скандалів, коли кортіло чоловікові дошкулити. Бо двері взимку розбухали і насилу зачинялися, а влітку зсихалися й викручувалися, як рахіти. Ниньки господиня тугого входження дверей у раму не зауважила, бо її трудяга-мозок інтенсивно працював над розгадкою поведінки дівчини-квартирантки: що в ній змінилося і чому? Досі ще не бачила зубріїв із задатками шльондр. Як правило, вони несумісні. Ця мала нагадувала їй чортика, що хоче літати на ангельських крилах. Не вийде. Пані Стефа знала те по собі. Треба визначатися. Або ти служиш, що неприємно, або тобі служать, що егоїстично. Так, або ти робиш приємно, або тобі роблять приємно.

Ну чому, чому не виходить зробити так, щоб воно поєднувалось? Щоб гармоніювало, як по телевізору розказують? Якщо чесно, вони вже з тією гармонією задовбали! Сидять невротики, кричать, шкіряться, сіпаються, гармонію відстоюючи! Та коли з такою злагодою, як у них, то вже краще бути… як воно там по-мудрому? Ага, дисгармонійним. Пані Стефа замолоду трохи провідницею попрацювала, мудрих людей наслухалася. Ну, й дурнів теж, але зараз не про те… Аж поки якась вареха чоловікові дурниць не начерпала і він її звідти не забрав. Став, груди випнув, як півень, гребеня розпустив і сказав: «Або я, або вагон». Отаке життя… І тепер не знати, що краще було би: чи чоловік із періодичними заскоками, чи «рушив потяг в далеку дорогу…».

Оля зупинилася біля пса, почухала йому шию, а потім відчепила нашийник – хай побігає в ніч перед Старим Новим роком, відчує свободу. А за це, може, їй собачий бог щось файне навіншує! А що? Треба шукати собі партнерів усюди і якомога більше, може, згодяться коли… Життя тільки починається… А світ такий космічний – не знати, куди доля занесе.

Галя лежала в ліжку під пуховою ковдрою, вчила історію й хрумала яблука. Вичитала в Інтернеті, що яблучна дієта – запорука успіху. Фігура, м’язи, мозок – усьому допомагає. До того ж дешево і сердито. Кілограм яблук з’їдаєш – і вже котлетка не так смачно пахне. Галя подивилася на Олю, оцінила її фіолетового носика і мовила:

– Не розумію, хоч убий мене: ну маєш ти десять бочок золота. Навіщо йти на війну вмирати, щоб мати їх одинадцять? Га?

Оля про таке ніколи не думала. Воюють, значить, треба. Але й справді: навіщо йти на смертельний ризик, коли все маєш?

– Не знаю…

– Ти ж відмінниця!

– Я, шановна, читаю всі ці байки, щоб у заліковій книжці мати симпатичну карлючку, ясно? І мене не цікавлять, зовсім – наголошую – мотиви, через які одні дятли вбивають інших! Усікла?

– Так, авжеж. Але я ось думаю про життя своє… Історик наш казав, що коли хочеш бути успішним, то треба аналізувати вчинки людей, які приносять результати.

– Ти вважаєш нашого історика успішним?

– Ні.

– Ти вирішила на когось напасти?

– Тобто?

– Ну, війну почати?

Галя хихикнула. Покрутила пальцем біля скроні. Мовляв, подруго, з тобою все гаразд? Часом не перевчилася?

– Мені не смішно, – продовжила Оля. Хоч би якийсь м’язик личка сіпнувся, натякнувши, що дівчина жартує. Ні, серйозна начебто. – Бо воюють зазвичай із сусідами, а я – твій найближчий сусід. Ось кордон. – Показала на розділений червоним фломастером стіл. Аж тепер дівчата зареготали. Згадали, як півроку тому за стіл воювали. Аж поки кордони не узгодили. – Якщо тобі мало половини стола, то відразу попереджаю: я не поступлюся. Ні на міліметр. Зрозуміло?

– У тебе синій ніс, сусідко! Там чайник недавно кипів. Іди собі чаю з малинкою закалатай, – запропонувала Галя. Замилювала очі. Точно хоче напасти. Перед капостями всі добренькими робляться. – Але…

– Що?

– Мені здається, я докумекала, чому ті, хто має мільярд, ідуть на смертельний ризик заради мільярда плюс гривня.

– Чому?

– Вони бояться. Їх жене страх.

– Та невже? – іронізувала Оля. – Скупість їх жене, а не страх! Скупість жене на дурість! О! – сподобався Олі власний висновок.

– Ні, не скупість. Таки страх. Я все добре обдумала. Провідчувала. Перед страхом збідніти поступається навіть страх померти. Уявляєш?

– Не уявляю.

– Бо ти бідна, як церковна миша, як ти можеш уявити!

– А ти Рокфеллер!

Оля зіжмакала в колобка кухонного рушника і запустила ним у Галю. Та його зловила і сховала під ковдру, наче улюблену ляльку.