Андрій Процайло - Тьма і проліски

Пані Стефа з розумінням кивала і, як курець зі стажем, конфісковувала пачку з казенного столу і летіла додому – прокльонами дякуючи рідній міліції. І присягалася собі тримати язик за зубами навіть на суді Господньому. Брала гроші із сокровенних запасів «на чорний день» (чоловік не мав знати, що вона за його свободу платила, бо заробила би ще й за розбазарювання сімейного бюджету), вирішувала питання Миколиної свободи, два дні бігала біля нього, як біля збитого яйця, а на третій їй обридало, і вона, знервована і в розпачі, вдаряла руками об поли і кричала:

– Зроби щось із тими дверима, бо вони мене в могилу зведуть!

Микола брав викрутку і молоток – інцидент було вичерпано. Мирний період починався з ремонту дверей. Ох, нема коханого Миколюсика, нудьга! На небі, дорогенький, Бога розважає!

Спогади, спогади, які ви солодкі, коли вас перебирати в доброму гуморі, і коли ви не на власній шкурі вирощені, а на чужій…

Гілки дерев у світлі автомобільних фар здавалися павутинням, а сніжок кружляв, наче дух спускав. Кволо і без ентузіазму.

– До кого? – гавкнула хазяйка.

Таксист, видко, з гумором дружив. І не дуже жалував жіночу цікавість, приперчену літами і нервозністю.

– До пса глухого, – зареготав. Хазяйчиному собацюрі Боксові такі жарти не сподобалися, він загарчав, аж піною обслинився.

Оля сховалася за тополю, що, наче самотня баба-яга, пильнувала ріг каламутної, мов болото, вулиці. Хотіла зачекати, поки таксі вступиться з-під хвіртки, а за ним і господиня в хату подасться. Чому цікавість перемагає тепло і затишок, га? Вітер навколо тополі аркана завів, розбігався гульвіса проти ночі, свистів у дівочих вушках, як соловей-розбійник, обціловував холодом…

Та ну її до біса, ту конспірацію! Через стару з порохнявим мозком вона буде тутечки мерзнути, роль ступи для тополі-яги виконуючи?! Розправила крильця, струснула голівкою, попливла до хвіртки гордо, як чайка козацька після вдалого походу, хоча трофеїв Оля ниньки й не мала. Хіба один – досвід називається. Якщо його розшифрувати, то звучатиме приблизно так: усім на тебе начхати, тож якщо хочеш літати – стань спочатку сильною. Інакше посадять у клітку і будуть з тебе знущатися.

Господиня витріщилася в темінь вечірню – знайому ходу вздріла. В такі роки й зір, як в орлиці… Хоча господиня більше на відьму з казок схожа. Розпатлана, зла і липка, мов мухоловка. «А може, душі теж на клей ловляться?» – подумала Оля. І щоб від гріха подалі, мовила: «Прости, Господи». Взялася за хвіртку, металеву, затерту до блиску, як ніс якогось відомого туристичного клоуна, якого треба обов’язково потерти, щоб щастя мати і гроші.

– Що вже натворила? – запитала хазяйка.

Оля стала, витріщилася на стару, роздратування не приховуючи.

– Ви до мене? – напружилася, конспіруючи сичання.

– До тебе, до тебе! Не я ж «Прости, Господи!» казала.

Та в ропухи старої ще й слух музичний! «Чорта має точно», – зробила висновок дівчина і обернулася на оклик.

– Ви – Оля? – запитав водій. Поки мовчав, то видавався нормальним, а як заговорив – клоун. Наче в цирку перед глядачами викаблучується.

– Ні, вона! – кивнула на господиню дівчина і зняла з обличчя таксиста дурну посмішку.

А ці дві сучки кольорові своє отримають! Оля їхнє хихикання у салоні авто нутром чула. Ну-ну…

– Я – Оля! – тицьнула себе в груди господиня. – Кажи, що тре…

Ото справжня подружка! Зразу збагнула принцип конспірації задля ворога ліквідації.

– Пані Стефо, – попросила Оля якомога лагідніше, – проженіть їх, будь ласка. По повній програмі, як ви вмієте. А ще краще із взяттям у заручники та залученням правоохоронних органів.

Господиня бахнула громом, наче катапульта важелезним камінням об мур фортеці. Таксист покрутив собі пальцем біля скроні й заскочив у машину. Декілька секунд постояв, вслухаючись у благословення лихослівного вечора, а потім загуркотів, наче каменоломня, і помчав геть. Хазяйка зарядила йому вслід прокльоном, глянула на дівчину. Оля кивнула і показала пані Стефі великого пальця. І подумала, що хазяйка не така вже й зла відьма. Відьма – так. Але не зла. І не чорта лисого, а чортика акуратно підстриженого має. Такого, з яким іще можна домовлятися. А пані Стефа, у свою чергу, подумала, що ця потенційна хвойда – доволі симпатичне гаденя, якщо з ним по один бік хвіртки, тобто барикад, стояти…

– З мене домашнє вино! – пообіцяла Оля господині, ввічливо відпихаючи її від вузької стежки з поручнями, що вела до прибудованої конурки, бо пані Стефа любила поговорити.