Таня П’янкова - Чужі гріхи

Було ще доста рано, коли високо в небі, десь там, аж понад сизими крижами Ґорганів, завірилося на негоду, звіялося, збаламутилося, загуркотіло. Густі верболози коло ріки очуняли, здригнулися, ожили, заколисалися, сподіваючись швидкого пришестя грози, котрої давно вже чекали. Марунька поміняла колір, посутеніла, насупилася, беззубо злизувала сон зі щербатих берегів, стрімголово-нарвано вибігала хвилями на гострі кам’яні валуни і опадала білим шумовинням назад у своє збурене русло. Осій розтривожився, надсадно захекав – видихав із нутра парке повітря. Запахло молодим травнем, густими дощами, рибою…

Яків скинув із себе сорочку, пообтирані черевики, кинув порожню торбу на стару грубу колоду, котра казна-скільки тут лежала, зайшов босоніж на мілину. Спершу студінь пробрала його до кісток, а далі ноги звиклися. Він нахилився, обережно зачерпнув пригорщами воду з ріки і вилив назад, потім – наче наважився – змився до пояса і навіть намочив голову. Так і стояв – чекав, доки з нього постікає вода. Далі вийшов з ріки, вбрався і, раз у раз нахиляючись, аби підхопити із землі дрібний камінець, повільно побрів берегом туди, де відрізана від селища кількома рядами дерев їхня вулиця на двадцять хат прудко бігла вздовж Маруньки, підіймалася на горб, густо порослий по обидва боки розкішною кропивою, лободою й дрібонькими гірчаками, вистрибувала на місток через глибоченький рівчак і нагло обривалася, губилася десь там, за ним. Доки сягало око, усе кипіло, цвіло і зеленілося, гуло бджолиними роями, зав’язувалося, спиралося на плоти фасолевими і гарбузяними нитками, родило вишнями, черешнями і яблуками, кричало на сто псячих, гусячих, курячих, діточих, жіночих, хлопських голосів; кипіло, шуміло, дихало, жило, вмирало, сміялося, плакало…

Небо над головою згусло, якось із полегкістю зітхнуло та й різко провалилося раптівкою, котра грубим сукном заслала світ, рясно вимочила Якову голову і широкі маслакуваті плечі, застрибала по торбі із сірої мішковини.

– Ади, не вспів-ім дати дрáла! Ше раз помивсі! – Яків повеселів, як бахур, котрого мати незлостиво бухнула у плечі, втер воду з лиця, трохи прискорив крок і зайшов перечекати дощ під старою кривою липою. Слухав, як вона дихає, як тонко дрижить, простягаючись кожнісіньким листком, аби зловити воду, а разом із нею – життя; як кожною галузкою заповідається на пишний цвіт… Над головою лупнуло – і небо розпанахала блискавиця. Пошепки молився, аби наступною не впалило і його. Завмер собі у молитві… Хвилина, друга, п’ята… Усе вщухло так скоро, що і не спам’ятався. Втішився і бадьоро подався на вулицю. Підходив до кожної брами, по одному виймав з кишені дрібні камінці, звично цілився і кидав у шиби хат. Десь на нього гавкотіли пси, а десь навіть і не дивилися – знали вже, що Яків приходить отак ґаздів будити.

Біля Міськової хати зупинився надовше. Здивовано стояв, зачувши звідти якісь віддалені крики. Там, здалося йому, давно не спали…

Місько Патик – аж йому широкі плечі зіпріли – люто махав посеред хати величезною Фецевою сокирякою, та все – по ліжкові, по ліжкові, по ліж кові. Уздовж ліжко рубав. Як дурний, рубав. Безтямно. Шалено. Нарвано. Рівно чи не рівно – а не дивився, ніби туман йому в очі зайшов. Бісився. Кромсав разом із периною, подушками, простирадлами, рубав від надголів’я до нижнього краю, часто відпльовуючи добротним гусячим пір’ям, котре летіло з подушок та перини просто йому до рота, заліплювало очі, лоскотало за вуса… Рубав та все питався в онімілої жінки:

– А нáшо нам таке ліжко, кýрва? – скакав, наче хтось йому розпеченої грані за халяви чобіт всипав. – На чорта воно нам треба? Таке вéлике? Таке широке? А, переполовиню! Кишки висру, а своє зроблю! Такóй не дам си на голові кілля тесати!

Дарка безмовною кріличкою забилася у дальній кут світлиці, закусила білими зубами мізинець лівої руки і нічого не відповідала, лише дивилася на той вертеп, який чоловік нині в хаті вчинив, і крадькома хрестилася правицею, так, аби розпалений їх ранковою свáрою Місько не помітив її раптової нáбожности.

Але Місько того не видів. Не тим гризся. Якраз гарненько розрубав ліжко навпіл та й дужо розсував попід різні стіни кімнати його половини, кожна з яких тепер западала на бік. Однак і то його не дуже переймало. Розсував собі та втішено приказував:

– Ади, єґ файно поділив. Ади, єґ файно, рівненько… Самий не подумав би! До вечора підóб’ю кілочками, буде рівно стояти. Лиш троха вузьке тепер, – оглядав прискіпливим оком… – Та нічó, нічó… В жінки мóї не широка дупця. Стане їй ліжка. А мені шо? Лиш би моїй жінці добре спалосі! Їй і чоловіка не треба! А нáшо? За пса го має! – глипнув на зблідлу від жаху Дарку. – Та, кýрча дошка! Сидит, ги засватана! – вар’ювато закричав, аж стіни в хаті дрібно задрижали і хмаровиння білого пір’я наново залітало в гарячому від Міськової люті повітрі… – Ше тото цур’я мені сі попід ноги плентає! – І відкидав, відкидав подалі від себе важким кирзаком їхню пошматовану постіль, що її Дарина отримала у спадок від прабаби Катерини.