Таня П’янкова - Чужі гріхи

А любові Міськової давно вже не хоче. І рук його у своїй пазусі не хоче. І за чоловіка його вже би не хотіла, так він душу їй розкерéнив. Але з тим уже нічого не зробиш. Треба жити якось, миритися, бавити, вдавати любов і ніжність, їсти, спати, виходити на люди, родити йому діти. От усе це вона годна, лиш би давав їй спати вночі та й не ліз любитися, бо то їй гірше гіренної біди, гірше жаби в писку, гірше зради…

Заплаканими очима вражено дивилася на порубане ліжко, на розкидане по хаті шмаття та й сердито шморгала носом:

– А шляк би тя, Міську, трафив! Таке ліжко поломити! Такі перини переспаскудити! Де твій розум?! – запитувала у німої стіни, на котрій висів під червоним рушником їхній з чоловіком весільний портрет. – Нє, – збирала пір’я по хаті, – з їжака не буде бика! Такой не буде! Вража мати ті знає! Чо’ взєвсі зрання парастас правити? Яка скотиняка тя під сраку хльоснула, шо ти мені такої кари в хаті наробив? Тобі то попустит за їдну годину, а вечір зара присуне – на чім спати лігнемо?

Дивувалася щиро, як ніколи, бо і справді не знала, чим аж так в’їла свого ґазду, що він зрання, ніби дурний став. І чого за сокиру взявся? Влетів з нею так, ніби забити її Дарині у плечі хотів. Налякав до смерті. І чим образила? Чи того, шо сказала, аби дав їй спокій з тим нічним масуванням цицьок, бо вона через нього не годна виспатися; чи того, що з усіх сил цієї ночі прикидалася сплячою, доки чоловік аж трясся коло неї від пристрасті й так розпалився, і так хтів її любити, що аж стогнав нагóлосно. А вона ніби спала мертвим сном і того не чула, і литки свої так міцно затиснула, що він не зміг їх розтулити… І не дихала навіть. І з боку на бік не переверталася. І не зважала на Михайла, котрий скаженів і будив її, торсав за плечі, за груди, обмацував спітнілими зимними руками живіт і стегна… Не було її. Вмерла для него. Не хтіла його та й усе. Не хтіла… Не могла…

Ото він рано сам не свій став і ліжка вчепився. Сокиру Фецеву з-під ґанку дістав, по ліжкові хрясь, хрясь – та й розквитався. Раз жінка його любити не хоче, то й ліжка такого великого їм не треба.

«Лиш от, єґ тепер спати будем?» – вголос думала Дарка, змітаючи віником гусяче пір’я на одну велику живу купу посеред світлиці…

Юстина повільно приходила до тями. Спочатку наполовину розплющила старі сліпуваті очі і вони вловили трохи світла із травневого надвечір’я, у котрому хиталися, крутилися, рухалися, метушилися якісь тіні. Далі крізь гул у голові вона вчула ще якісь виразні звуки, котрі нагадували їй чи то слова, чи то зойки, чи то жалобні плачі. Не тямила, не розуміла, не могла усвідомити, хто біля неї так гірко заводить, де то і на якім світі їй мариться. Відчувала, що їй мокро у плечі і, певно, від того дуже зимно; що дрижить ліва ключиця, а ноги якісь нерухомі, тяжкі, ніби налиті свинцем чи привалені річковим камінням. Спробувала ворухнутися – не могла й збагнути, чи зрушилась. Лиш заболіло передпліччя, десь близько коло шиї, наче рискалем його прорубали.

– Приходит! Приходит! – вчула раптом, що коло неї загомоніли тривожно і якось перелякано чужі голоси.

«Хто то є? Чи я їх знаю? – думала, ледве тримаючись божого світа, Юстина. – Шо кажут?»

– Юстинко, ти жива! – заплакала раптом жінка над самісінькою головою, і Юстина відчула, що їй на лице крапнуло гарячим та мокрим. – Жива! Жива! – розбентежилося стоголосо з усіх боків – аж голова пішла обертом. – Дєкувати Господу, жива… Хоч їдна…

– Гапіє! – раптом не покликала – прошаруділа Юстина самими губами, наче тим одним словом хотіла вимолити у світу надії. – Гасю… – прошаруділа і знову провалилася у чорну тягучу знетяму, таку темну і густу, мов рілля, виорана гострим плугом після зими…

– Боже! – скрикнув хтось – розтяв землю навпіл. – Такóй не пережиє!

– Гапіє! – знову виринула на світ – покликала слабо, безсило, майже нечутно, і замовкла, видно, наслухаючи доньчиного голосу. А не учувши, заметушилася раптом, засовалася, хоч усе їй нестерпно боліло, і широко розплющила очі. Напружила їх, але так нічого і не побачила, окрім слабкого світла і крислатих тіней у ньому…

– Ціхо, ціхо! – притримало її відразу кілька рук, притиснуло до землі. Легонько приклалися, а Юстині здалося, що нагло камінням привалили.

– Пустіт! – просилася. – Гапії не чую, – шепотіла тривожно.

– Біда, Юстинко, – схлипнув хтось високий і замовк. – Біда сі стала…

– Біда? – спиталася Юстина й дужо сіпнулася під тяжкими чужими руками, мовби тіло її прохромило блискавицею. Не розуміла, не могла ніяк зрозуміти, що їй кажуть ці тіні – тіні-люди, тіні-примари, тіні-дерева… Чого вони не дають їй вставати? Чого велять, аби лежала? І де вона лежить? Вона не хоче. Їй вогко, їй темно, їй нестерпно, у неї дуже все болить і голова така, ніби щось там змішалося, перекинулося, потовклося на дрібосеньке череп’я. І чого вона не відчуває саму себе й не годна пізнати цих примар, ці жалібні налякані голоси? І де Гася, її донька, її дитина?