Таня П’янкова - Чужі гріхи

Кидалася назад. Не слухалася. Не чула. Не зважала. Не розуміла. Не вірила.

– Дітина! – марила… – Мале… наше… – повторювала раз у раз, випручуючись з чужих рук. – Виберіт мені з черева. Хочу видіти! На кого воно подібне? Виберіт! – плакала, квилила, ячала, мордувалася, тріпалася об землю. Шукала поглядом інших людських очей, таких, де вона би побачила розуміння. Не страх, не жаль – розуміння. Шукала, але знайти не могла. Чужі очі блудили навколо неї, обминаючі глибокі, залиті болем прірви її очей. І вона вила, захлинаючись своєю самотністю, котра вселилася у неї навсе, аж до останнього її дня, до останнього подиху…

…Оксана люта була на Петра, що до Гапії ходив, але слова йому впоперек сказати не сміла. Хату його покинути не сміла, бо вже одного разу мала таку науку, що най Бог милує. Розвоювалися вони якось-то з Петром, та так дуже – аж сусіди приходили їх мирити. Петро Патик уже жінку бити брався, а вона не стерпіла, що за косу її від стола до порогу хати приволочив, та й грюкнула дверима. Пішла, плачучи, до матері у Пациків, навіть сорочки чистої із собою не вхопила. Проминув день-другий – а не приходить Петро жінку перепрошувати; і тиждень збіг, і на другий зайшло – усе не йде. Затявся, видно, добряче. А Оксані світ божий перекидається, скучила за чоловіком, образи усі забула, жаль їй на серце тисне – хоч вий. А Петра наче біда перейшла – нема його під воротами.

– Ну, – подумала Оксана, – я ті, поганцю, по-своєму провчу.

Дочекалася, доки сонце на полудень покотиться, побігла додому городами. Хутенько метнулася, у хаті прибрала, наварила борщу та й назад – до мами з татом. Сидить, Петра чекає. Вже й вечір на вікнах пригрівся – немає гостей Оксані. Ото потерпіла вона ще до обіду, – а то неділя була – зібрала весь свій жаль у кишеню і додому пішла. Заходить у хату, а там за столом її Петро з чужою молодицею сидять та її борщем горілку заїдають. Петро, добряче захмелілий, уздрів жінку на порозі та й каже: «А дєкуємо тобі, Сянцю, за борщик. Такого добрезного борщу ніколи в житю не їли-с-мо… Гик… Умієш ти борщ варити». А молодиця та сидить коло Петра та й навіть оком не поведе.

Усеньку ніч тоді проплакала Оксана, а Петро бозна-де гонився. Нібито пішов молодицю проводжати, аби пси не напали, а до світанку так і не наставився. Аж рано, коли сонце підбилося понад копицями, присунув в хату п’янючий, як ціп, та й прорік: «Ще раз надумаєш з хати піти – уб’ю, мавпо!»

Більше ніколи не йшла. Боялася його слова, наче вогню пекельного. Боялася знов зустріти чужу жінку в себе в хаті. Не лізла більше Петрові на очі, коли злосний був, не воювала з ним, коли напивався, не давала порад. Вдавала покору, хоч іноді в душі такі бурі вирували, викорчовували душу, видирали її з корінням, виламували, метали нею, били об стіни і долівку, крутили, хороводили, витискали з неї життя… Зацíпило Оксану. На віки-вічні зацíпило. Мовчала, мов задушена, отруєна, зарізана, розтерта на порох, на попіл…

– Ади, на самий Великдень до Бога пішла… – З усіх боків валилася біда на голову нещасної Юстини. – А не кождому дано, – перешіптувалось, яйкало, ойкало, голосило, хлипало, шмаркало, хрестилося, молилося, божилося, втирало піт, обтрушувало глину з сорочок і чобіт, поправляло хустки, дзвонило у церковні дзвони, ходило, сиділо, стояло, висло над нею, над її дитиною велике, як цілий світ, горе. – Щаслива в Бога. У самий рай піде… – говорило, бажало, дивувалося, плакало, вклякало на траву під плотом, хиталося, знову хрестилося… Сіялося дрібним брудним піском навколо, запорошувало невидющі очі, сліпило, забивалося в ніс, заважало дихати, душило, умертвляло, ціпило…

Нічого не тямила Юстина. Не розрізняла в цім вертепі, хто є хто. Прикипіла помутнілими скляними очима туди, де посеред зеленого моріжка, порослого дрібним зіллям, лежала її дитина. Не ціла лежала, не вся, не така лежала, як лежать ті, що…

«Прости Господи, – думала Юстина, а може, то думала і не її голова, – чи буває кара ше більша, ше страшніша, чорніша? Чи буває яма глибша, темніша, ніж тота, в котру ти нині мене поклав? Чи буває дно мокріше, студеніше, гостріше, кам’я ніше, ніж то, на котрім я зімкну нині очі?»

Ніч застала Юстину над Гасею, лéда-як обмитою бабами, покладеною у соснову домовину і прикриту грубими вишиваними рушниками. Багацько тих рушників знадобилося, аби хрест-навхрест поверх Гапії викласти. Цілою вулицею збирали рушники – останню для Гапії дань.

– А де я ті, доню, тотих рушників настарчу? Нема більше… І люди подавали, кілько могли, і усю нашу скриню ти спорожнила аж до денця… І хтіла-м би на свою смерть хоч їден-два лишити, а всі на тебе пішли. Забереш із собов моє вишиття, – гладила старою рукою червоні візерунки на білому тонкому полотні, – шо я тобі його на життя старала, на молодість твою старала, на віно твоє, на діти твої – на мої внуки… А видиш, єґ Милосердний нам дав? Взєв тя в свої хороми небесні. Видко, треба му там дівок молодих та файних таких, ги ти у мамки… І дітину нашу взєв. Не дав мені уздріти світла в старости, не дав мені бабов нагулятисі на світі. Пішли-с те з мої хати, ги ангéли Божі, лиш студінь за вами…