Таня П’янкова - Чужі гріхи

Шибка знову тонко забриніла, Юстина стрепенулася і здивовано подивилася на вікно.

– Хто там, Господи? – важко підвелася з колін і, безтілесно хитаючись, ніби тінь, згорблена, пригнута своєю бідою, побрела дивитися, хто до них посеред ночі явився.

…Яків побачив, як відчинилися двері хати і на порозі з’явилася скоцюблена Юстина, завита чорною хусткою. Підійшов ближче, став однією ногою на ґанок. «Йой, бідо люта, що ти з нев наробила?» – лише подумав, мовчки вклоняючись Юстині. Та собі примружено вглядалася у темінь, ніби не пізнавала його, Якова, вірного пса, вільного звіра, вічного хранителя Гапіїних жалів.

– Т-то я, Юст-тино, – тихо мовив. – Й-я, Й-я-ків…

– Чо’ прийшов, Якове? – Юстина сперлася на одвірок. – Нема вже Гапії. Нема, сину. Ніґде ніколи вже не буде, – швидко гостро шепотіла, а Якову здавалося, що не шепоче – сухим твердим сіном рота йому набиває, аби не завив проти місяця, протяжно, як вовк одичілий, що вовчицю нині утратив. – Не війде до тебе Гася, не годна війти… Бубу має. Вéлику такóй бубу… Ійо-о-й, бубу…

– Н-не плач, – Яків простяг руку до Юстини, котра раптом дрібно затремтіла і заплакала, ковтаючи слова, давлячись ними, їхньою чорнотою, їхнім могильним холодом, їхньою порожнечею.

– То нашо прийшов? – Випросталась раптом, ніби він тим дотиком руки тяму їй повернув.

– П-пусти ня, – попросився тихо, жадібно зазираючи на світло хати, як голодний на окраєць чужого хліба. – Д-до неї м-мушу… – пояснював Юстині. – Від-дам тілько… Н-найшов н-ниньки… – затинався і ніяк не міг сказати. – Від-дам і п-піду, – зразу обіцяв гаряче, запаленим оком зиркаючи у світлицю, чманіючи запахом розігрітого воску, котрий чув із хати…

– Йди… – Юстина вступилася з порогу і пішла до хати, Яків рушив за нею. – Лишень недовго сиди, – просила, не дивлячись на нього, – нам з Гапієв треба набутисі, заки сонце зійде над Маруньков.

Яків слухняно кивав великою, майже зовсім сивою головою, важко дихав, мовби легені йому позлипалися у грудях. Довго йшли вони від порогу до домовини. Так довго, як він, Яків, ніколи іще не ходив, а він Осой сходив уздовж і впоперек. Нарешті Юстина стала, ніби вкопана, над купою рушників та й повернула до нього мокре від сліз лице.

– Тутка вона є, дітина моя солодка… В рушниках грієсі, бо зимно їй, Якове… Весна цего року пізна… Самий знаєш…

– З-знаю, Юстино, – Яків вкляк перед домовиною, впершись головою у підлогу: «В-вірую в Їдиного Бога, Вітцє-Всед-держителє, Т-творцє неба і земли…» – зашепотів гарячими, мов перепаленими, губами… Молився. А далі став над Га-пією та й відхилив краєчок одного рушника.

– Не руш! – суворо прорекла Юстина, кинулась до нього, поправила рушника. – Не руш її, Якове! Най спит дітина, – сказала, дивуючись, як раптом змерзла, як ослабла, як їй хата хитнулася в очах усіма своїми чотирма кутами. І п’ятого лише не було… Був би у її хаті п’ятий кут, Юстина туди забилась би малою пташкою, втиснулась би межи стіни, прилипла би до них і там тихенько сиділа, квилила би нечутно, забувала би дихати, та й помалу-помалу пішла б услід за Гапією. Ніхто би не знав, де ся діла Юстина, куди полетіла, за які горизонти, за котрі межі…

– Я т-тута приніс… – Яків відняв руку від рушників і підняв очі на Юстин у. – П-пальчик приніс… Її то… – ледве видушував із себе слова, а Юстині здавалося, що він по її бідній голові молотом б’є… – П – полем х-ходив… – Яків поліз за пазуху і дістав звідти згорточок. – П-пальчик н-найшов… Її то… – повторював, дивлячись Юстині просто у вічі. На його широкому лобі виступив піт, з очей у чотири струмки аж на шию текли сльози, ніби гірські потоки пробили скелю і проливалися до низин. Розв’язував вузлика великими порепаними руками, вибирав з ситцю щось подовгувасте, чорне від крові. – Я м-мив троха, Юст-тино, – плакав – захлинався. – Та в-воно не м-миєсі… П – помиєш чи так п-покладім? – нахилилася раптом, притулилася до грудей Юстини біда і завила голосом чоловіка… – Я м-мив… мив… то її…

Юстина обійняла за плечі Якова, котрому студена ніч заливала отруйною ропою очі, і перехрестила тричі, а далі легонько відхилила, відлучила, відштовхнула від себе:

– Дай мені, Якове… Дай мені… від дітини… я віддам їй… чуєш?

Яків слухняно віддав Юстині пальчик і жадібно дивився, як вона його наново у ситець загортає…

– Т-то її… – видушував із себе, – т-треба віддати… я у п-поли ходив…

– Знаю, Якове, знаю…

«Господи Милосердний, нашо Ти послав мені цего чоловіка в хату? Нашо він приніс тоту знахідку? Де межа Твоєї милости, Боже? Де найчорніше пекло Твоєї кари?» – пристрасно думала Юстина. Нічого не знала, нічого вже не могла зрозуміти. На ослаблених ногах хиталася біля труни, дивилася на свої білі рушники, не помічала Якова, котрий ліг на підлогу поруч із домовиною і застиг, по-дитинному скрутивши високе худе тіло калачиком…