Таня П’янкова - Чужі гріхи

– Петре! А яйці від курей забрав? – вона втомлено підвелася зі східців та й гукнула через паркан, але, таки не діждавшись живого слова від чоловіка, сердито пішла до хати.

Вже в хаті дала собі волю – гойкала невідь до кого:

– Паска, онде, на носі, а кури взялисі яйці їсти. Шо знесут, то склюют, а де потом тілько тотих яєц настарати? Ніхто не продаст, бо кожному свято єґ свято! – булькала-википала. – Ну, я вас навчу! – Аж підстрибувала нетерпляче, худа та висока, над великим баняком, у якому варилося картоплиння. – Зара вам буде! Наїстесі ви в мене яєць! – Взяла рушником гарячий баняк та й скоренько понесла в загороду, туди, де паслися кури.

Дурні кури не знали, що надумала їхня господиня, та й відразу накинулися клювати картоплиння з окропу. Негарна посмішка перекривила смугляве лице Оксані, котра зловісно стояла і дивилася, як вони сіпалися, кричали від болю, обпікаючи дзьоби і ноги, як розбігалися від гарячої купи і ще потім довго жалілися одна одній. Вони не розуміли, за що їм нині випала така кара.

– Ото теперка попробуйте клювати тверду шкаралупу ошпареними писками, – шипіла на курей Оксана. – Будут вам яйці і до яєць! – сердито кишнувши на курячу братію, гримнула баняком до плота та й подалася до хати варити Петрові пісну вечерю…

Спочатку Петро вчув, як за Оксаною лупнули двері, а за тим ще щось глухо гаратнуло – аж Осоєм добряче трусонуло. Він стривожився, накрив гарячі ковбаси мішковиною і полетів туди, звідки йому запахло бідою.

…Люди збирали Гапію по цілому полю. Вибирали з-під землі руки і ноги. Зносили на одну купу посеред Юстининого городу.

– Де голова? – кричала напівпритомна Юстина, дрижала, перебираючи закривавлені брудні шматки доньчиної плоті й рештки одягу. – Голова де? – вибалушувала страшні невидющі очі з червоними прожилками. – Ану, руштесі! Збирайте мені дітину!

Отупілі, перелякані чоловіки, закусивши зуби, цибато та обережно ходили полем, як великі отруєні буськи, і все шукали, шукали. Ніяк не могли знайти голову. Хтось носив за собою відро, те саме, в котрому ще недавно були бур’яни. Жінки тихо вили, роєм зібравшись навколо здичілої раптом матері, роздертої горем і страхом, чорної, спопелілої, згірклої.

Нарешті на сусідньому полі знайшли голову з чорними, туго заплетеними косами. Поклали у відро. Яків, ледве стримуючи пекельний крик, котрий розривав йому груди, зняв із себе спітнілу картату сорочку, дбайливо прикрив Гапію у відрі. І понесли…

Несли, затлумивши сльози десь у собі, у таких глухих, у таких безмежно чорних глибинах, що звідти не вибрався би на світ божий навіть найсильніший, найбільш моцний, найбільш твердий.

Несли, як несуть в останню дорогу домовини, як несуть кам’яні хрести, як несуть невиплакані гріхи… І кожному була її голова – і свій хрест, і свій гріх, і своя домовина…

Мовчки, урочисто, гірко, скорботно несли дитину матері.

…Юстина побачила відро і звалилася замертво. Хтось відливав її водою, хтось просив накрити Га-сині рештки простирадлом, аби не видко було м’яса і крові, інший кричав-питався, де ж то взяти на полі простирадло? Хтось ридма ридав, бо не міг повірити, що Гапію розкидало, розшматувало, розірвало старою міною.

– Дітина там була, – раптом прохрипіла Юстина і затрусилася, наче життя покидало її такóй вже, у цю хвилину, на цій, роздертій вибухом землі, серед оцих різноголосих переляканих людей, котрі не знають, що їй треба казати, чим розраяти її безмірне, її чорне-пречорне горе, її безсилля, розпач, її раптовий многоликий безум…

– Дітина? – загуділо, розверзлося, заворушилося зимне повітря – повернуло її до тями.

– У череві дітина, – Юстина вклякла, поклала брудні неслухняні руки собі на запалий живіт, мов би показувала.

– У Гасі? – знову перепитало людським голосом горе, перепуджено перепитало, а їй здавалося – насміхалося з неї, з її бідної, злизаної смертю дитини.

– В Гапії! – кричала їм – потойбічна, навісна, ніби вмерти прагнула тим криком. – Де тота дітина? Де? – кидалася знов перебирати зимними пальцями доньчину плоть на купі. – Отута черево? – безтямно питала у суворих мовчазних чоловіків, котрим навіть стояти було боляче… – Поможіт розгрéбсти! Там же є дітина! Є, я знаю! Мені Гася призналасі. Ранньою весною призналасі. Казала, шо любов велика!

Її хапали за руки, забирали, відтягували від мертвої Гасі, трясли нею, аби напоумити. Видирали її у смерті з писка. Повертали її у день нинішній. Нагадували. Про то, шо є, нагадували.