Таня П’янкова - Чужі гріхи

Тяжко втягувала в себе гаряче повітря, мовби не могла надихатися, повільно ворушила губами, плямкала, мружилась, напружувала очі, аби нарешті роздивитися світ над собою. Десь із глибин її скам’янілої голови сходило щось незрозуміле та жаске, виповнювало груди, прогризало її від чола до лона. Тваринний страх огидно лоскотав мокрі плечі, а далі переліз на шию, приліг, придушив, прикрутив, притлумив. Забула дихати. Забула жити. Забилася пересохлою рибиною, кволою пташкою, загнаним звірятком, притоптаною комашкою, затріпотіла перед ликом смерті, котра стояла посеред поля і чекала, доки з неба проллється кров на траву, аби вже косити… «Боже! Ти знаєш? – питалася подумки, бо на голос не мала сили. – Шо сі стало, Величний?»

«Біда… Біда…» – ломило, судомило, вило на сто голосів, біснувалося, сичало, шипіло, гуло, тупотіло, пекло, палило, топило, сікло, рубало, викручувало, душило, дерло у горлі, у голові, у серці, у кожній клітиночці тіла.

«Біда…» – вбивало і чогось тримало ще серед живих, мордувало, четвертувало, товкло, роздирало, знущалося.

«Біда…» – застрягало, запікалося на оці сльозою, битим шклом, дрібним колючим піском, сіллю…

«Біда, Юстино! Іще їдна на твою стару голову!» – лякало, зживало зі світу, заганяло у п’ятий кут, труїло, кололо, трощило на скіпки.

Раптом їй у грудях щось захрипіло, і звідти вирвався голосний зойк. Юстина ще раз рвонулася усім тілом і надривно закричала – аж птиці замовкли і небо жалóбно застигло над Вігóдою.

– Гапіє! – розлилася невтішним горем, чорним солоним окропом, киплячою смолою, пекельною тугою. – Дітино мóя! – захлиналася смертельною піною, котра виходила їй із рота й запікалася на синіх губах. – Єґ то так? – надривалася, ніби раптом прозріла та ясно увиділа навколо себе сусідів. В очі їм залазила – питалася у них: – Ну, єґ же тото?!

…Вийшли з Гапією удвох на город пополудні, коли спека трохи вгамувалася, аби нарешті довеснувати. Весна цього року пізно прийшла, усе ніяк не давала посадити. Юстина зовсім була зажурилася, аж тут раптом за кілька днів потепліло, і зацвіло-забуяло, і прогріло землю аж до серцевини. Скоро взялися до роботи – садили, сіяли, шепотіли до зерна, до ріллі, до весни, молилися на щедрий урожай, на милість Божу.

Гапія принесла рискáль і десяток тоненьких вишневих саджанців у відрі та й Юстину потішила:

– Вишень роздобула. От посадим їх, мамо, на межі у рядок та й буде нам вишневий рай, – сказала. – Коло хати тінь вічна, не хочут морéлі доспівати. А в поли сонця кілько хоч. Може, хоч тута зародят.

– А не замного? – поспиталась Юстина, ледве розігнувши слабий поперек. Стояла та й дихала тяжко.

– У Дарини з Міськом тілько наросло. То корчували. А вишні їхні файні, сама знаєш… – раділа дитинно. – Місько обіцяв на осінь нам пару щеп добрих вкопати. Зара, каже, пізно вже, побрунькувалосі.

– То сади, сади, – Юстина, перев’язала наново хустку, котра сповзла їй на чоло. – Будемо ше і сад на поли мати. Няньо був би радий, певно… шо ти у нас ґаздиня… Отамо, на межі їх прикопай. Межи нами і Горішними. Не треба буде й городити. Я думала, дошки на пилорамі достану, Михайлові голову морочила, а так… Без плота будем… вишні підростут… Копай, а я піду бур’яни у фосу понесу. – Узявшись за дужку старого відра, повного молодих бур’янів, вона змучено побрела межею у дальній кінець поля, де вузький невгамовний рівчачок, вибитий колись водою, оминав людські городи та й добирався собі до Маруньки.

Коли повернулася з порожнім відром, Гася якраз копала ямку для третього саджанця й цокала до чогось лопатою.

– Ади, мамко, найшла-м залізо, – повернулася до Юстини. – Іржа го поїла – старе таке.

– Залізо… – не здивувалась – зітхнула Юстина. – Кілько років робимо на цім поли, а все єґ не каміння, то залізо в земли. Коли то сі кінчит? – запитала сама в себе, обтерши глину з рук до спідниці.

– Таке велике, мамо, – Гапія тим часом обкопувала знахідку навколо, аби вибрати із ріллі. – І засіло моцно. Не відкопаю, – жалілася матері. – Певно, тута і лишити треба. Жаль, шо поямчила криво. Хіба лишень закликати когось, – міркувала собі.

– То шо, піти? – Юстина зацікавилася знахідкою, позазирала в яму. – Людей на поля нинька много повилазило. Може, хто і є близько, то годен буде підважити.

– А підіт, мамо! Підіт, бо сама не годна… А лишати тово на поли не хтіла-м би…

Юстина ще микнула якоїсь трави, обтерла нею сапу й поклала в борозну. А далі швидко пішла городами шукати когось із хлопів, аби помогли залізяку відкопати.