Таня П’янкова - Чужі гріхи

– А шоб ті тото пір’я в писку поросло! Судна година з тобов! Ну, скажи, шо тобі сі ниньки у голові перевернуло? – Дарка все ж не витримала напруги, котра зацькувала її, залякала, змусила сидіти під стіною, та й розплакалася на сльози. – Місю, ну, нáшо? Нáшо ти… нáшо… – затиналася, ніби добирала потрібних слів, аби якось остудити ту ватру, котра яро палала в його очах. – Нáшо біду робиш? – Вона схопилася з місця, ревно кинулася на руку чоловіка, котрий якраз лишився сокиряки, коли розсував половини ліжка.

– Не руш ня! – Той смикнувся від її дотику, зірвався, скипів і відтрутив дружину, ніби воду з руки струсив. – Не буде у нас ліжка! Запиши си тото на чолі! Не буде і фéртик! Будем нáрізно спати віднині! – грізно рикнув, наче одурілий звір, і, вхопивши сокиру, різко вистрибнув за двері… Від гріха далі…

Всівся змучений і розтривожений на ґанку, тремтячими пальцями вийняв з кишені цигарку і дратівливо смалив – аж захлинався гарячим густим димом, навмисно давився ним, ніби хотів, якщо не вдушитися, то хоча б наїстися вдосталь. Забув уже трохи смак тютюну, хоч цигарки біля себе носити не перестав. Відколи дуже кашляти почав – а все через тирсу на пилорамі, – то боявся легені ще й куривом надривати. Цигарка давно не смакувала, як раніше, гірчила в роті.

– Тьху, зараза! Вродисі та вдайсі! – Він раптом підскочив на місці і голосно лайнувся, ніби обпікся кропивою, викинув цигарку. – Ліпше би не женивсі ніколи, ніж таке, кýрва! – Спересердя посунув ногою сокиру з ґанку у лободу, тяжко зітхнув, а далі і зовсім затих, замовк, принишк, задивився кудись у далечінь добрими сливовими очима, поглядом, замішаним на любові, сльозі, теплі, ранній весні…

Дивний сум зачаївся на його неголеному обличчі, проліг рівною глибокою борозенкою крізь усе чоло, проступив червоно на вилицях. Самотність зайшла зі спини, тяжко висадилась йому на плечі, звісила на груди ноги. Така рідна якась, така своя, така знайома. Така зрима – хоч вий. Така темна – хоч лобом до одвірка товчися. Паморочливо тхнула застояним на сонці болотом, пуголовками банькатих жаб, підгнилим у воді корінням і ще якоюсь нетутешньою травою; отруйно дихала, плямкала, раз у раз нахилялася, ловила його у сіті своїх очей. І він майже наяву бачив її білі порожні зіниці, такі невимовно-страшні, мовби їх повиїдали прудкі річкові риби. Вона спиралася йому на голову гострими кістлявими ліктями, сухими та неприємними на дотик; ліктями не жіночими, не чоловічими, не людськими, не звіриними, а якимись потойбічними, крихкими, ламкими, примарними. Місько здригався, відчуваючи, як вона все щільніше і щільніше тулиться до нього, вростає в нього, губиться у ньому – і він нічого не може вдіяти, ніяк не може позбутися її, зігнати зі своїх плечей. І йому страшно носити її на собі, йому страшно зайти разом з нею до хати, показатися на очі своїй жінці, котра не хоче з ним спати, і жити, певно, із ним не хоче.

…Дарина аж заплющила від страху очі, коли за Міськом зачинилися хатні двері – лупонуло так, наче десь у голові їй тріснула кістка.

– А бодáй би ти скис, Міську! Бодай би ше малим всравсі! – Вона несміливо схлипнула, а далі знову і знову… Впала пухкими колінами на розрубані подушки та зайшлася голосним плачем, довгим, рясним і затяжним, як перші березневі дощі. Важка чорна коса впала на її вродливе лице і вимочувалася гіркими сльозами, котрих молода ґаздиня нині не жаліла, давала їм вільно текти з ясних прегарних очей, стікати щоками на вилиці, на шию, а звідти – у стиглу розкішну пазуху… Було їй жаль за ліжком та й за перинами, за тонкими мережаними простирадлами, що їх Місько нині покромсáв на дрантя та повимащував чоботями, за спокоєм погожого весняного ранку, щедрого на сонце, за спокоєм свого вразливого жіночого серця, надірваного криками й гупанням сокири по ліжку…

За чоловіком, що пігнався з хати на чотири вітри, не банувала. Знала – за годину-дві він заспокоїться, охолоне та й присуне до неї, тихий і благий, покірний, як мале теля. Візьме її за плечі, обійме, притисне, поцілує її пазуху – і на тім сварка промине. Так уже не раз із ними бувало.

– Прости, – скаже. – І сонце плями має…

Пазуха… Ясноока Дарина усім, що мала у житті, завдячувала лише тій розкоші, котру дав їй Бог і кот ру носила під сорочкою. Усі дари земні відкрилися їй, коли вона збагнула, що має такий скарб. Ото і чоловік її, Михайло Патик, не годен без її пазухи на світі прожити, не годен обійти жінку в хаті, аби не затиснути її цицю в долоні. Робота його не береться, люди його не цікавлять, доки вона удень коло нього. А далі і всеньку ніч не дає йому спати Дарчин скарб. Відколи полягають вони до сну і аж до самого світанку крутиться Місько на ліжку та все береться жінчині груди пестити. Нема їй сну коло нього – лиш задрімає трохи та й одразу ж будиться від того, що чоловік її цицьку з пазухи виймає і масує, і зминає, і гладить, і кусає легонько, цілує, облизує. А коли з однією натішиться, до другої починає добиратися. І так може годинами. Аж дрижить увесь. Вона вдає, ніби спить, бо як чоловік увидить, що її збудив, то вже не заспокоїться, доки не вилюбить до останнього подиху. А їй вставати рано-ранісінько й коло хати поратися, а потім ще й шити людям. Через оте шиття, через оті рябі спідниці, довгополі сорочки, тонкі, майже прозорі кофтини, через чоловічі портки та діточі пеленки очі майже сліпі стали. Бо весь час за ниткою біжать, не відпочивають зовсім. Вона за цілий день натомиться, а ночами їй якась біда поперек ломить, та так страшно, ніби навсé її зігнути намірилась. Дарина спати хоче – вмирає.