Таня П’янкова - Чужі гріхи

…Тільки відвернулася від Гапії… Тільки почала йти… Лише кількома десятками кроків поле зміряла…

А дійти вже не дійшла.

Вчула, як небом гаратнуло, трусонуло, лупнуло. Долетів до неї саджанець вишні і слабенько хльоснув по плечах. Гарячою глиною обліпило-обпекло хустку. Остовпіла. Змаліла. Заніміла. Вклякла. Впала. Звалилася замертво. Провалилася в густу темінь. Щезла для світу, для неба, для людей. Не виринала. Не існувала. Не виділа. Не відчувала. Не дихала…

У дворі старших Патиків безбожно-смачно пахло димом від ялівцю і свіжою буджениною. Петро начиняв кишки на широкому дубовому столі і час від часу позирав на м’ясо під задимленою мішковиною. Аж облизувався, уявляючи на тарелях тонко накраяні шинку, сальцисон, тонкі масні ковбаси…

«Таке добре м’ясиво лишень на Великдень, – думав собі, – після довгої зими, після суворого говіння. Ади, хоч шо там, а навіть на Різдво не так смакує».

По правді, то Петро, коли жив коло тата, ніколи не постив. А відколи одружився з Оксаною, то почалося: і то не їж, і за тото забудься, і то гріх, і від того у пеклі згориш. Ше на початкáх пручався, а далі звик, набридло йому, що жінка на нього цілий піст кривим вовком дивиться, – сумирно перейшов на пісну бульбу з капустою, та й нічого, на добро йому пішло. Пару кіл зігнав – ніби й не бувало. Мріяв зараз про кусень будженої солонини з перцем та про пахучу кишку, розігріту на пательні, таку, щоби аж дух від неї на пів вулиці…

Оксана поралася коло хати – мила якраз величезну діжку від квасної капусти. Діжку ту спорожнили давно, а руки господині до неї лишень зараз дійшли. Добре вимити ніяк не вдавалося. Оксана, хоч і висока була, а не могла дістати дна.

– І нáшо тілько було квасити? – гойкала до Петра на город. – Півбочки свині поїли! І капусту, і яблика ваші! Я доки зара повимиваю, то мені жаба цицьки даст.

Петро не зважав на жінку. Мовчки начиняв свинячі кишки дрібонько перемеленим м’ясом, блаженно вдихав дим… «Файна година, жінко, а нема з ким полаятись», – подумки кепкував з дружини, а вголос лащився:

– Ліпше сварлива жінка, єґ дурна.

– Е, говори до него, а воно німец. Нічо не чує! – далі правила своє Оксана, вкотре зливаючи з діжки воду під парканець. – Йой, – випросталась, – накрутила-м-сі нинька, ги муха в окропі, аж ми очі на чоло лізут! – Вкотре Оксана понюхала діжку, переконалася, що вимила чисто, вдоволено перевела дух і, здавалося, трохи заспокоїлась. Всілася на східці ґанку, відпочивала. Згадувала, як восени Петро з Фецем капусту їй фірою привезли.

– На, Оксано, роботу маєш! – Петро зачав капустяні голови під сходи носити. – Бочка далеко? – спитався.

– Нáшо тілько капусти накупили-с-те? – Вона дивилася на фіру, і шляк її потихеньку трафляв.

– Їсти, – коротко відказав Петро і продовжував носити. – Давай, помагай вітцеві.

Оксана невдоволено почала готувати миски, застелила стіл під хатою. Тим часом Фецьо вже тягнув з комори на двір велику, аж чорну вже від старості шатківницю й готувався капусту їм квасити.

До капусти щорік натирав багацько яблук, моркви, давав пахучого кмину і листя хрону. Між капустою складав ціленькі яблука у кілька шарів. Зимою вони з Петром закусювали ними горівку.

– Слухай, Оксано, – Фецьо, накладаючи діжку, раптом захвилювався і лишив роботу, – а ти на дно камінь поклала?

– Котрий?

– Та той, шо і все! – не відповів – гаркнув чогось свекор і вовком завірився на невістку.

– Нє, – Оксана насупилася. – Забула я про камінь. А без него раз сі не обійдемо? – спиталася і зразу прикусила язика. – Випало ми з голови…

– Ото кара з жінков! Ґаздиня на цілу сраку! – Фецьо розгнівався остаточно. – Робит, ги на мальвáрок! – плювався, аж Оксана знітилась.

– А шо, тату, без кременя не то? – втрутився у їхню сварку Петро, аби заступитися за Оксану.

– Ади, талапає язиком! – старий розвернувся зі злістю до сина. – Обоє ви з нев на їдно копито! Мій тато кремінь клав, і дідо мій тоже. І роблят тото всі від почєтку світа! Онде покисне вам цего року капуста, то будете знати, єґ ніц не мати памніти. Ше не їдні портки всрете, доки робити сі научите!

– Та вже, шо є, то є… – Петро несміливо зазирнув у бочку, заповнену капустою більше, ніж на половину. – Вібирати назад не будем… Може, сі обійде?

Оксана дивилася на вимиту порожню діжку і думала, шо такóй перекисла капуста посеред зими. Засмерділася так, шо в погребі дихнути було не мож, свині їсти не хотіли. А все через то, шо кремінь на дно покласти забули…