Михайло Іллєнко - Толока. Краєвид з вікна хати

Звичайно, ми не змогли б це зробити, якби не існувало Магії Тараса Шевченка.

А також Магії Дзеркала Екрану.

Саме ці магічні сили допомогли об’єднати в одному фільмі далекі часи із сьогоденням: XVII сторіччя – з подіями, що передали естафету далі від 1709 року до 1918, від 1933 до 1941, 43, 54, 84, 86, 88 року і поступово дісталися наших днів.

Власне, саме тут відповідь на запитання: «Чому герої фільму (включно з собакою) живуть так довго?» Шевченко взагалі розглядав всі покоління українців як одне єство, свої слова присвячував «І мертвим, і живим, і ненародженим».

Наш фільм – це чотирьохсотрічна подорож хати Катерини просторами ризикованого землеробства за умов, несумісних з життям, у пошуках таємниці толоки. Толока має багато таємниць. Толока – не лише будівельний процес. Це стратегічний ресурс існування України. Цей ресурс невичерпний, він відновлюється кожного разу, коли зимовим морозним світанком виходять на кригу ставків, озер і річок чоловіки з косами й починають косити очерет, щоби вкрити цим очеретом свої майбутні хати.

Очерет, всім відомо, – це душі померлих. Хто, як не вони, зможуть захистити хату від холодних осінніх дощів, від літньої спеки?

Очерет бережно, стеблина до стеблини, везуть до нової хати, де на кроквах вже лежать жердини в очікуванні, коли до роботи візьмуться ушивальники, щоби вшити снопами очерету дах. Хати, власне, ще немає. Є лише дерев’яна конструкція. Можна було б назвати її кресленням хати, що спирається на землю й займає частину небесного простору. Але креслення малюється під лінійку, а де була лінійка, коли вибирали з трьох кривеньких акацій дві рівніші? Інших поблизу й не було.

Єдине, що тесалося під струну – сволок (центральна балка). Він робився з липи, інколи передавався від старої хати до нової, бо знайти потрібне дерево було непросто. Решту конструкції «креслили» без лінійки та циркуля: «Два пальці від сонця». Очерет вкладали так, щоби жодна краплина дощу не знайшла дороги між стеблинами. Передбачливо випускали дармовис за межі стін, аби захищав їх від зимової крижаної крупи, не давав дощам розмивати глину, зберігав малюнки-обереги. До речі, глину хазяїн копав якнайближче, щоби яма була потім ставком для гусей та качок. Залишалося підвезти до хати лозу й ліщину, аби було чим заплітати стіни й головне – зібрати толоку. Відмовитися від толоки вважалося гріхом і вимагало сповіді, каяття і спокути.

Нарешті – толока!

Все відбувалося одночасно: сусіди несли зі ставка воду, родичі заплітали стіни, товкли глину, додавали до замісу полову, солому та кізяк (для міцності), збирали всіх наявних дітей (для пустощів), жінки починали готувати вечірній «фуршет» (для настрою) і співали. Коли хата перетворювалася на величезний плетений кошик з вікнами та дверима, починали замазувати кошик глиною. Стіни підіймалися протягом дня – живіть!

Але вік української хати короткий – від війни до війни.

Швидко руйнувалася хата, але й воскресала ще швидше, бо поруч завжди була глина, очерет, горбатилася степова акація, а головне – толока!

Якось я почув ці думки уголос від брата. Ми з Юрою сиділи перед старою хатою в селі Бучак, де літом 1967 року відбувалися зйомки його фільму «Вечір напередодні Івана Купала». Протягом наступних років я залишався і досі залишаюся причарованим цією версією призначення української хати, але одна справа – версія, а інша справа – сюжет фільму. Мені (студенту) одразу захотілося перетворити версію на сюжет, але сюжет вперто не складався. Я фантазував, вигадував, шукав про толоку в літературі, у живописі, у казках – ніде нічого знайти не міг. Навіть в українських піснях, у яких є про все, про толоку – ані звуку (мораторій на спогади про толоку – ще одна її таємниця).

Дуже захотілося порушити цей мораторій, тож я продовжував свої спроби та пошуки. Не зміг знайти про толоку навіть у Тараса Шевченка, але гортаючи сторінки «Кобзаря», прочитав: «У тієї Катерини хата на помості». Подумав: Нарешті! Це, мабуть, про хату!

Виявилося – про любов. І про війну.

Далі сюжет склався сам: Продається незавершена війна. Не дорого і в хорошому стані.

В якийсь момент знадобилася допомога Івана Миколайчука (згадалася розповідь Івана про своє дитинство, яка мене свого часу вразила). Коли я почув цю розповідь, спитав, чи записана вона в Івана як сценарій, чи збирається він екранізувати цю сторінку своїх спогадів. Почув, що не записана. До екранізації не дійшло – невдовзі Іван помер.