Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

– Зосько, ти тут? – стала на порозі хліва осаниста Анеля Світальська. – Так файно нині надворі, втікай вже звідти. – Анеля розкинула руки й задерла голову до сонця. – Вже би-м так і полетіла, а чи покохалася, як десять літ назад, коли ще стільки на плечах не носила-м…

– О, сестро моя дорогенька! Весну почула, як та кицька? – втішилася Софія, обтираючи руки. – Добре, що прийшла. Як там наша мама?

– Та… – махнула рукою Анеля. – Краще б світу і сонцю раділа. Але того вже, видно, не буде. Всі думки за мертвих. Як ти жиєш, то будь жива, а нє: тіло – туткай, голова – тамкай! Єще не може перенести смерть Катажинки. Уже скоро рік буде, а вона… Плаче і молиться, молиться і плаче…

Дві молодиці скрушно зітхнули. Наймолодша сімнадцятирічна сестра Катажинка була слабосилою, а останні три місяці свого короткого життя безупинно кашляла з кров’ю. Зате в труні лежала така гарна… Степанко, якого виняньчила змалку, все тримався за її руку, доки віко домовини не забили цвяхами.

– Ну, може, їй там буде ще краще, ніж було тут, – Анеля перехрестилась і заправила біляве пасмо. – На, принесла тобі трохи бобів і картоплі, – простягнула Зосьці невеликий клуночок.

– О, дуже дякую. Ходи, і я для тебе щось маю, – по-змовницьки підморгнула Зоська.

Втішена Анеля палко поцілувала кусень сала і, замотуючи в полотно, примовляла:

– Як то добре… А то моя Бася аж плаче, так чогось ліпшого хоче. А що ти, як дитині сім років, дуже поясниш? Збишеку одинадцять, то їсть усе, що поставиш, а Бася… Сама знаєш… А ви ту справу добре зробили, ніде й сліду нема, – пильно роздивилася навколо. – А сусід наш, Бронек Зборовськи, – по-змовницьки заговорила молодиця, – вчора десь свиню не втримав, то вона як вилетіла з того хліва… Уся чорна від попелу, справжнісінька чортиця! Харчить, ще й довгий ніж з неї стирчить. Тітка Бульбашиха, як зовиділа ту картину, налякалася, що втікала так прудко, як замолоду не бігала! А Бронек за куцькою – брудний, розхристаний, – згадуючи ту картину, Анеля аж засміялася. – А добігла не будь-куди, а до двору нашого солтиса! Акурат там і впала. Треба ж таке! Ото вже не до сміху тепер – ні Бронеку, ні його чотирьом дітям…

Софія мовчала і якось цікаво дивилася на сестру. Анеля зрозуміла:

– Та не переживай, не переживай, тс-с… – приклала пальця до вуст. – Не проговорюся нікому. Дурна я чи що? Скажу вдома, жеби їли і ніц не питали. Хіба матері, що? Та, – махнула за мить рукою, – і матері не треба того знати. Якась така тонкосльоза стала: зле – плаче, добре – плаче, гм, – стенула плечима молодиця. – Та й сама вона зрозуміє: знає, що я до тебе пішла. Бувай, сестро!

Статечний Бронек Зборовськи тримався до останнього. Поки Зельонка не наказав спустити штани і лягти на широку лаву посеред майдану. Далі хлоп як здурів:

– Ти, курво! – кинувся до солтиса Михальчука і схопив його за барки. – Ти… То є моя свиня, для моїх дітей! Моїх, розумієш, моїх, курво! Всю, всю свиню ти забрав! Цо, може, забереш моїх дітей собі й годуватимеш? – Зельонка зі шандаром ледве віддерли знавіснілого чоловіка від старости.

Теофілій бридливо стріпнув одежу й мовив:

– Мав силу діти зробити, май силу і робити, зрозумів? А нє: як до раю, то скакаю, а драбину до нього нех хтось тримає. Не буде так! В’яжіть порушника!

– Ні, ні, пане солтисе… Не треба, не робіть того! – упала в пил майдану Тереза, дружина Бронека, і поповзла на колінах до Михальчука. – Пробачте нам той гріх, прошу… – обхопила солтиса за чоботи.

– Стань, Терезо, – Михальчук був невблаганний, – з того ніц не буде. Має бути і тобі, і іншим наука.

Жінки в натовпі плакали. Чоловіки стояли з кам’яними обличчями. Палиця в руках гайового Зельонки зі свистом розрізала наелектризоване повітря і голосно чвакнула на сідницях Бронека.

– Курва! – завив Бронек.

Зельонка вищирився і вдарив знову.

– А-а-а! Прийде час і сонце!.. – задихаючись, кричав Зборовськи.

Знов удар.

– …сонце засвітить на моїй вулиці… – удар зупинив Бронека знову, – а ти… ти землю будеш в губі мати, Фільку!

Філько нервово крутнув головою.

– Дай йому ще дві палки, щоби досить не патякав, – мовив і глянув з-під лоба на натовп: усе, тепер у селі буде порядок.

Через день, несучи молоко до графського двору, Зоська завернула до хати Зборовських, постукала неголосно. Тиша. Зоська прочинила двері. Бронек лежав на животі, сховавши лице в подушці. Жінка тихенько поклала на стіл кусень сала і мовчки вийшла. «Добре, що ніхто не бачив», – подумала. За трохи оглянулась – побачила, як до Бронекової хати заходить її сестра Анеля. Зоська всміхнулася: не дадуть люди бідакам пропасти. Ну й добре.