Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

Квітень сорок першого року видався холодним. Дощі змінювалися хуртовинами. Дідичі таки засіяли свої поля ячменем і просом. Малий Степанко, зіщулившись, у благенькій латаній одежині теж ішов по полю, підставляючи спину поривам вітру, і закляклими рученятами з насінням змахував раз у раз. Встигав за дорослими, навіть батько похвалив. Вдома холод довго виходив з худорлявого тіла і зуб не попадав на зуб. Зігрівся ніби. Зате вночі малого почала бити пропасниця. Мати піднесла каганця і з тривогою вдивлялася в обличчя Степанка.

– Забери, забери те зерно, воно гаряче, – марив малий. – Я хочу в річку… Катажинка… добре, що ти вернулася… забери мене до себе…

Зоська плакала. Чотири дні й чотири ночі змінювала компреси на палаючій голівці, клала варену теплу картоплю на груди Степанкові. Била поклони перед Матінкою Божою. Просила забрати її.

– Тепер знаю, що тебе боліло ще сильніше ніж твого сина… Не приведи, Господи, пережити свою дитину.

Іван приходив, з болем дивився, як малий марніє, і йшов до худоби. Зривав з в’язанки в коморі широкий засушений лист тютюну, скручував і довго димів ним, аби забутися хоч на трохи… Кільця диму виносили його жаль у нічний туман. Шибеник Степанко, але без нього і життя вже не життя. Не приведи Боже… Винен Йван, таки винен. А чи все воно якось не так?.. На четверту ніч опустився на коліна поруч зі Софією. Довго витирав німі сльози.

– Пробач мені, Зосько, – видихнув здушено.

Дружина мовчала.

– Але то всі діти вже роблять… Допомагають…

Мовчання.

– Зосько… Скажи щось.

Тихе схлипування.

– Я дала-м йому життя… А він – мені, розумієш? – нарешті промовила. – Нє, не розумієш, ти – хлоп. А що, як у нас не буде більше дітей? Нащо нам свиня, корова, поле? Нащо нам жити, Йване? Ти ж мене заб’єш, чоловіче, – глянула згорьовано.

Незвично зсутулений Іван опустив голову.

– Малий як… як виживе, то я нігди його більше не братиму в негоду… І діти в нас будуть ще… помало… і тебе пальцем більше не рушу… обіцяю… – мовив здушено.

Час бив довбнею по голові, витягувався в довжелезну вервечку молитов, пульсував страшними картинами свідомості. Степан не розплющував очей. Інколи його повіки швидко тремтіли. Софія з надією вдивлялася в змарніле личко: знать, спить. Просто спить. Усе буде добре, втішала саму себе. Коли ввечері до хати ввійшла стара Сташка, а за нею – Анеля зі Збишеком і Басею, вимучена Зоська нажахано глянула на родину й повільно похитала головою. Упала на коліна, як підкошена. Зайшлася в сухому плачі:

– Ні… Він буде жити… Він буде жити, чуєте?.. Буде, буде жити, – повторювала знеможено і товкла кулаками долівку.

Білява кучерява Бася, схожа на ангелика, перелякано дивилася на тітку Зосю. Анеля схлипнула, перехрестилася і пригорнула до себе сина Збишека. Баба Сташка приклала вузлувату руку до лоба малого. Скрушно промовила:

– Мусимо помолитися. Тут, усі разом. Бог почує. Тільки-но Катажинка, безневинна душа, від нас пішла…

Чи то щира родинна молитва, чи то картопляні компреси допомогли, та на шостий день малий осмислено глянув на світ.

– Я з тіткою Катажинкою був. Вона в такому гарному місці живе. Там усі люди дуже добрі й усміхаються. Але вони не їдять там… і не хочуть, – розказував серйозно матері, а та виціловувала кожен пальчик. – Мені там добре було. Але Єзус Христос сказав, що мені тут зарано єще. І що кожен з нас має когось врятувати на цьому світі… чи навчити… Вже точно не пам’ятаю.

– Мене, мене ти врятував, – втішалася Зоська одужанню синочка.

– А назад мене привела Катажинка. Вона сказала, що тепер завжди буде зі мною, – розповідав Степанко.

Зосьці пішов мороз по шкірі.

– Синочку мій найкращий, – лагідно мовила за хвилю, – ті, що йдуть на небо, назад не повертаються…

– Ні, мамо. Ти просто того не знаєш, – щиро заперечив Степанко. – Вони стоять там, дивляться на землю і чекають своєї черги, щоб повернутися. Щоби знову жити. Щоб стати кращими. Правда, Катажинко? – малий звернув погляд убік.

Зоська роззирнулася. Нікого. Їй стало лячно.

– Ти ж їсти хочеш, сину. Я швидко, – зірвалася з місця.

Хлопчина повільно випив половину горнятка молока.

– Забери, не можу більше, – простягнув горнятко назад. – Хіба Катажинка хоче… Справді не хочеш? А-а-а… Не хоче вона, мамо.

Степан заснув. Дихання його було розмірене, температура не піднімалася. Софія поралася біля печі й раз у раз навшпиньки підходила до сина: спить біднятко. Гарний який… Горщик з картоплею і квасолею тихо вибулькував, на лаві підходив хліб. Те, що було розділене на два тижні передновку, сьогодні стало святковою вечерею. Вийшов з того світу, Богу дякувати. Але ота мова про Катажинку… Зоська стріпнула головою, відганяючи від себе непотрібне. Проспиться – відійде вся та мара від нього.