Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

Малий заперечливо мотнув головою:

– Нє, не розумію. Як вони казали правду, то чому в них серце зверху? Вони померли чи живі?

– Юж померли. Єзус Христос помер на хресті. Йому цвяхи забили в руки і ноги. Але через три дні він став живий і пішов на небо. Тепер на нас дивиться з нєба і вшистко знає, цо кожен з нас робить. Мусимо любити кожну людину, як Христос, розумієш?

– А Іван Кріль як помер, то чого не пішов на небо? Та й чого з Ісусом таке зробили? Чого він помер, як всіх людей любив? – ніяк не міг уторопати хлопчина.

– Малий ти єще єст, – сказала мати. – Часом легше вмерти, як зло на всіх людей носити із собов. Воно тоді як той камінь, що душить тебе зсередини, тілько росте й росте. Тобі стає заважко – ти кидаєш ті камені в людей. А як ти добрий до людей, то й вони стають добрішими, розумієш?

Степан згідливо кивнув. Він нічого не розумів. Мати це побачила, зітхнула і, вкотре промовивши: «Малий ти єще єст», – рушила доїти корову.

Краса шумно випустила повітря. Велика годувальниця відчувала, що вони з господинею найважливіші в цьому голодному світі. Молочні цівки вдарялися в стінки відра, задаючи ритм думкам. Насправді Зоська не знала, як жити інакше. Вона робила те ж, що тисяча поколінь до неї. Батьки дали життя. З ним – мову, а коли навчилася ходити – серп. Маленьку хвалили: як досить нажала, напряла – «Вчися робити, Зосю, матимеш що їсти». Розпалювала грубу, молотила, молола, пекла хліб – усього навчилася від них, з діда-прадіда. Робиш добре, Зосю, – живи-терпи… Одружилася – бо так треба. Щоб їсти і мати дитину. Їжа одному дається надто важко. Та й для жінки то є щоденна кара небесна: пів дня вариш, ще пів дня думаєш, що і з чого приготувати завтра. Де ті ружі-мальви, які так любила дівчиськом? Тепер і глянути на них ніколи: піч, поле, хлів – довгий і важкий ланцюг до маленького баняка. Живи-терпи… Молилася, як і батьки. Щодня піднімала очі на óбраз і розуміла, що був хтось, кому боліло більше ніж їй – після сіна, прання, рубання дров, удару чоловіка. Терпи… Дивилася на тих, хто страждав, і страждала сама. Хоча… Кілька літ свого життя віддала б, щоб хоч один день у такій гарній зеленій сукенці походити, як Матінка Божа на óбразі. З пахучою ружею збоку. Щоб Йван зупинився і замилувався нею довго-довго, як колись. І їсти не хотів ніхто б… Де, де одненька днина того раю? Їжа, діти, страждання, терпіння – просте земне коло. Надто земне. За нього – зась: усі так живуть. Усі бідують і терплять. І ти, Зосю, терпи… Лише молитва давала надію, що все буде добре. Що не захворіє Степанко. Що будуть ще діти. Що не заслабне худоба і дотягне до весняної паші й не доведеться ставити підпорки, щоб не впала, бо охляла за зиму, як два роки тому. Що дотягнуть до нового врожаю… Так, не знає вона, що сказати синові. Знає те, що колись їй сказала мама. А часом – священник. Він знав більше про життя Ісуса і його матінки, бо мав товсту Біблію і вмів читати. Молитва заспокоювала жінку. Та й треба підносити очі туди, де краще. Бо як очі будуть лише в болоті, то воно зайде й у душу. А того болота навколо – о-о-о… По вінця. А для дівчат воно зачароване якесь. І чого не народилася чоловіком? Вони ще якось могли вирватися з того заклятого кола – до Львова. Там, кажуть, митрополит Андрей Шептицький дбає за українських хлопців: відкрив ремісничі школи, то вже не пропадуть, здибеться кусень хліба. Антон, Йванів небіж, уже цілий рік вчиться на токаря у Львові. Колись і Степко, дай Бог, попаде туди… Але то для чоловіків. Для жінок – поле, діти, кухня і вічна тривога. І молитва, щоб ті переживання хоч трохи приглушити. До костелу не ходить, бо хрещена в греко-католицькій церкві в Полнятичах. У Волі-Розвинницькій є костел, але для поляків. А хто – поляки, хто – не поляки? Час замісив мову з бажанням вижити і потрапити в милість до графа. Милість – і не милість зовсім, так, швидше, хомут, робота. Не годен все-все для родини зробити в полі і в хліві, ще й грошей час від часу треба… Тож усі, всі говорять польською мовою, хоч справжніх поляків «з крові й кості» трохи менше половини. Лише кілька старих ще можуть розмовляти українською. Та й ікони однакові: що в сусідки Марилі, польки й католички, що в неї, українки і греко-католички. Тільки греко-католицький священник, отець Ярко, українською мовою службу править. Поляки ж мають свого ксьондза, а він гоноровіший: нігди на вітання українців не відказує, лише киває, як гусак чванливий, у своїй білій мереживній накидці. Напевно, тому, що більш учений: католицька служба вся по-латині. Тих кілька кілометрів до Полнятич долала лише десяток разів на рік: на великі свята чи коли було сухо.