Тетяна Пахомова - Схизматик. Діти Каїна

– Зельонка… То Зельонка зробив з ним… За кропиву на межі…Тс-с-с…

Графський гайовий поляк Зельонка не відчував за собою вини за те, що вбив Івана: нема чого збирати кропиву коло графського лісу. Ну і що, що майже на своєму городі. Граф своїх поляків у біді не залишить. Що, дарма звозила їх графська родина сюди майже сотню літ з Великої Польщі, давала роботу на фільварку, кращі земельні наділи, офірувала на костел? Адвокат графа довго відстоював у суді правду – свою, графську. А по тому старший брат аж позаздрив мертвому Іванові: власну корову довелося продати, щоб віддати судові витрати за гріх брата, жінка голосила і кляла покійника на все село. Опісля ніхто не випускав коней на нічний випас: зайдуть на панську стерню – доведеться відробляти на жнивах. Ні ягід, ні грибів, ні хмизу, ні кропиви на узліссі графського лісу ніхто більше не збирав.

Та війна не потребувала смерті маленьких сіл: вони мали бути придушені, але живі, щоб годувати решту божевільного світу, який мусив стати інакшим. Солдати поїхали, і село видихнуло з полегшенням. Поки втрати були невеликі: єврейські сім’ї чогось вивезли, як і майже все їхнє добро. Були люди – і нема, наче й не жили поруч. Лиш саморобна лялька маленької Ханни осиротіло дивилася в небо очицями-намистинками з осінньої калюжі. Сільські жіночки навіть втішалися: не будуть тепер чоловіки останні злоті в корчму нести. Поки нова війна видавалася не страшнішою за звичний передновок, а завтра… А до завтра треба просто дожити: хто зна, може, й швидко закінчаться ті незрозумілі зміни. Та за тиждень війна нагадала про себе: солтис Михальчук і гайовий Зельонка почали обходити селянські двори. Рев худоби, квичання свиней супроводжували їхній перехід від хати до хати. Перелякані тварини завертали навіженими від болю очима і за мить стріпували новими гумовими пластинами-кульчиками. У синій шкіряний зошит солтис Михальчук, слинячи час від часу хімічний олівець, дбайливо занотовував: у кого, що, скільки і яке приблизно по вазі. Господині плакали і притискали до себе дітей. Ґазди мовчки бралися за сокири і затято рубали дрова до ночі.

– Вважай, Йване, жеби всі яйця, молоко, м’ясо поздавав, – ковзнув строгим поглядом по Дідичу солтис. – Від завтра бідони стоятимуть біля графського двору, – обернувся до Зоськи.

Усміхнена, але бліда Зоська кивнула. Кутики вуст тремтіли, бо страх голоду заходив у душу.

– То вам єще пощастило, що тільки одну дитину маєте, – кинув староста погляд на принишклого Степанка.

– Ги-ги… – видав Зельонка, зблиснувши металічними зубами.

Йван умить став як заграва. Зосьці щось зойкнуло всередині. Сусід Тадеуш, що допомагав тримати худобу, недобре посміхнувся. Пригладив пшеничного чуба. Вичекав, коли влада пішла за поріг, поплескав Івана по плечку:

– Що, Йвасю, малисьмо корови як корови, свині як свині, а тепер видиш, які файні кобіти з кульчиками дісталисьмо? І то вже не наше… Може, єще нових жінок нам дадуть? – підморгнув до Зоськи. – Тепер мусите кожна хлопа в зад цілувати. Важкі часи настають, важкі… Пішли, Йване, до мене, втопимо свою біду… Мочені яблука юж добре вквасилися, ходи…

Степанко спав, укритий теплим кожухом. Софія молилася. Скоро їй буде непереливки. Той Тадеуш, хитрий лис, завше намовляє Йвана… Зараз її Іван буде геть не її… Та вже й не молилася: була думками десь біля Матінки Божої і просилася до неї. От і чоловік. Голосно ввалився в хату і впер дикий погляд у принишклу дружину. Волошкові за дня очі відливали крицею.

– Не треба, Іване…

– Треба, треба. Вистачить, жеби наді мною хлопи сміялися.

– Хоч не тут… Не ту-у-ут…

Софія добре знала, що таке передновок: майже місяць після того, як зійшов сніг, не можна було дивитися нікому в очі – ні тільній корові, ні свині, ні мовчазному чоловікові, ані єдиному синові Степанкові. То були очі голоду, і вона відчувала себе винуватою перед ними всіма. Жінка старанно вишукувала молоду кропиву поміж кущів, запарювала, і заправляла жовтим прогірклим салом з часником, і втішено дивилася, як двоє її рідних чоловіків смакують нехитру страву.

– Мамо, а ти чого не їси?

– А я вже поїла раніше, – усміхалася Зоська.

Йван лише кидав мовчазний погляд на маленьку худеньку дружину й не питав нічого. Вичікував, коли малий оближе миску і піде за поріг. Тоді рушав за ним, залишаючи після себе дві-три ложки липкої зелені – Софії вистачало, щоб рухатися й усміхатись.

– Матка би таже хтіла мати такі чарни влоси, – не раз повторювала білява Зоська, пригладжуючи неслухняне Степанкове волосся. – Добре, що ти єст єще малий, – додавала тепер жінка.